та запалом розтопити задубілі селянські серця.
«Цікаво, куди буде рознарядка? На схід чи на захід області?» – думав, хоча йому було байдуже, у яке село їхати. Чи ж вони, ці села, не однакові – хоч на сході, хоч на півночі області?
Промова, як на те, не клеїлась навіть у голові, що вже казати про записування її на папір. Усе крутились якісь дурнуваті фрази, густо всіяні русизмами, такими, як «дайош», «товаріщ», «плємя» та «хльосткий». «Папір зараз потрібно берегти, адже не пани, щоб народну власність розбазарювати. За розбазарювання можна й під статтю потрапити, – автоматично думалось. – Тю», – спиняв себе, бо черепок наповнювався бозна-чим.
Сперечався із собою, аж поки не заснув сидячи. Прокинувся від жвавих чоловічих голосів. До редакції повернувся головний і з ним працівник «Сільського вісника». Терновий закректав на своєму місці, з осудом дивлячись на колег, що голосно обговорювали якусь незначну подію у житті одного з найближчих до міста районів. Чи то там кого з дому вигнали, чи, навпаки, загнали додому. «Най би вже забирались к бісовій матері. Ходять туди-сюди, – багатозначно зиркнув на годинник. – Поспати б трохи. А ці ґелґотуни не дають».
Колеги, ніби відчувши бажання Тернового, шпарко зазбирались, посунули до виходу, продовжуючи сперечатись та встромляючи на ходу руки в рукави накинутих на плечі пальт.
– Не мали права! – кричав той, що з «Вісника», а головний озивався:
– Мали!
І двері гучно ляснули, ніби даючи запотиличника тим двом сперечальникам.
Поринувши в бездум’я, Терновий слухав, як за вікном хлюпоче дощ, як він відлунюється, але вже в іншій тональності, скрапуючи із дірчастої стелі в полив’яний та залізний посуд. Перший матеріал відгукувався глухим звуком, таким, як ото буває, коли стукнеш відволоженою палицею по набубнявілій колоді, а другий – веселим дзенькотом, ніби якийсь хлопчисько котить вулицею залізний óбід. Усе це різнобарв’я звуків накладалось на фоновий шум зливи на вулиці, і якби Терновий тямив у музиці, то тут лиш записуй ті ноти й чекай успіху від пролетарського слухача. Рапсодія готова.
Від довгого сидіння без руху терпли ноги й голова час від часу здригалась на в’язах, бо ж пекельно хилило на сон. Вночі, коли редакція порожніла від балакучих братів по перу, можна було забутись важким сном, улігшись на зсунуті докупи два письмових столи. Ці столи колись, ще до початку колективізації, належали одному розкуркуленому елементу й були привезені тодішнім сількором Петром Бевзом із села Воронниця, де мешкав загалом заможний люд. Зі слів Петра, вони навіть наймитів з інших сіл брали для роботи. Наскільки зараз пригадує Терновий, звали розкуркуленого чоловіка, від якого були привезені столи, Кирилом. Олесь напружує пам’ять, аж йому паморочиться. Промовляє хрипко:
– Так-так, саме Кирило, – й скручує самокрутку.
Зважує на долоні спустошений наполовину пакуночок з жовтого цупкого паперу, на якому написано стандартними літерами «Махорка курітєльная», та розминає