можна скакати сторч головою з кам’яних приступців крутого правого берега. Подумав про це й ніби занурився та заплюскався в прозорій воді. Набираєш, бувало, повний рот тієї води й випускаєш цівкою, а якщо й ковтаєш – вона смачна, наче із джерела. Широко махаєш, мов крилами, натрудженими руками, відгрібаєш від себе той Буг, воюєш із ним, перемагаєш, діставшись іншого берега. Відхекуєшся й, кинувшись знову в повільну течію, гребеш у зворотному напрямку. «А на, тобі, на», – б’єш без гніву річку то однією рукою, то іншою й колошматиш її що є духу ногами, з-під яких вириваються веселі бризки. Як добре поплавати після важкого трудового дня! Але обов’язкова умова – день цей має складатися зі справжньої праці, важкої й немеханізованої, такої, яка робить із сухоребрих та тонконогих хлопчиків м’язистих і тим шляхетних чоловіків. І щоб нікому нічого не треба було доводити, виголошувати довгих промов, агітувати за вступ до колгоспу чи зречення Бога. Мовчки робити свою важку роботу. А тоді гай-гай, перепливати річку хоч сто разів, на скільки вистачить сил та запалу. А після купання, коли сонце вже майже сяде за обрій, – лягти під запашну яблуню в дідовому саду, потягнутись рукою до найнижчої гіляки, яка мало не на землі лежить під вагою плодів, зірвати наливну папіровку, блискучу, достиглу, аж білу, медову, витерти її об лляну сорочку, яку мати вишивала ночами, аби на сина дівки задивлялись, вп’ястись зубами в піддатливу шкірку, вичавити зубами сік та проковтнути і його, і те яблучне тіло, й від щастя заплющити очі, підставляючи обличчя під промені вже не пекучого, лагідного та ніжного, мов долоня молодої жінки, умираючого сонця.
«Немає тих садків, немає навіть хліба вдосталь», – каже нав’язливо якесь друге Лесеве «Я». І немає від того уїдливого штопора рятунку. Він до болю в скронях свердлить мозок. Те друге, потаємне «Я», обганяючи всі правильні, виважені думки, вистрибує першим і торочить щось таке, чого він, Терновий, і чути не хоче, не те, що тримати в собі й тим більш аналізувати. «Є лінія! – доводить він своєму двійникові і мимохіть розмахує руками й беззвучно ворушить губами. – І по ній треба йти. Зійдеш з лінії, і тебе немає, – хрясь долонею в повітрі. І та долоня падає на груди. – Уже багато хто гнув свою лінію, і що? Де вони? Що вони?»
І так він спав – вовтузячись на столах і махаючи руками. Його неспокійний сон охороняв Юрко.
Щопонеділка на ранкових політінформаціях один із інструкторів обласного комітету більшовицької партії – жилавий, невеличкий на зріст та з рябим обличчям чоловік – розповідає працівникам газети, носіям нової думки, про тих заклятих ворогів, що стають на заваді хлібопостачанню, про тих, хто встромляє гальмівні патики (що страшніші, ніж бомби й фугаси) в численні колеса, коліщата, шестерінки й болти індустріалізації та механізації. Чоловіка кличуть Хома Веремєєв, і віщає він ламаною українською, яка йому ніяк не дається. Поміж собою його називають Хома-на-якому-чорти-горох-молотили через побиту віспою мармизу.
– Відітілі, таваріші, – завжди починав Хома, стукаючи