скільки. Коли випадково тебе побачив… Ладен був задушити. Як ти могла так вчинити? Як? Він же не змушував би тебе… Він… Йому головне було – знати, що ти жива, що з тобою все добре, а будеш ти з ним після цього чи ні – це вже, як тобі совість підкаже. А ти повісила на нього такий тягар. Такий тягар… Він же хотів на себе руки накласти. Розумієш? Ти розумієш?! Роман після того жити не хотів, казав, це він мав загинути. Я тільки хотів дізнатися, як ти живеш, чи є в тебе сім’я. Роман не повірив, коли я йому зателефонував. Сказав, це неможливо, це не можеш бути ти, бо ж ти померла, майже кожна людина має двійника, отож і я, мабуть, зустрів такого. Але ж ти – не двійник. Ти – це ти. Тепер я це точно знаю. А він наказав: навіть якщо це справді ти, але в тебе хтось є…
Відчуваю, як у голові наростає біль. Виник десь посередині черепа, там, де сходяться всі нервові закінчення, і повзе, повзе на скроні, на чоло, на потилицю.
– Що вам від мене треба? Чого ви мене переслідуєте? Я не знаю ніякого Романа! Ви що, з іншої планети з’явилися чи з божевільні утекли? Дайте мені спокій!
На порозі палати – Вікторіо.
– О! Яка несподівана зустріч! Це ж той самий псих, що обмовляв Коперника й Галілея і брехав, що наша кореспондентка обіцяла надрукувати його маячню в газеті. Як він тут опинився? Ану вимітайся звідси, псевдовчений! Чого причепився до дівчини?
Чоловік, що назвався Владиславом, ніби не чує Вікторіо. Хапає мене за руку, благально дивиться і вперто повторює:
– Роман. Ро-ман! Чуєш? Роман Ружин! Із молодіжної газети «Грані». Ти не могла його забути! Не могла! Такого не забувають! Ти просто прикинулася, що забула. Ти корислива і хитра, як лисиця.
– Ні! Не прикинулась! Я не знаю ніякого Романа! І вас не знаю й не знала ніколи! – кричу йому в обличчя і хапаюся за голову, що ось-ось вибухне від болю.
– Нікчема, як і твій таточко! – він обвів мене зневажливим поглядом і пішов до дверей. Вікторіо – за ним.
У коридорі якась колотнеча.
– Що сталося? Хто це? – чую татів голос.
– Та псих один, – гарячкує Вікторіо. – Він уже до нашої редакції приходив, статтю про велику астрономічну помилку приносив. Уявляєте, Коперник і Галілей – невігласи від науки: насправді не Земля крутиться навколо Сонця, а Сонце довкола неї! А тепер чогось тут опинився, до Енни чіпляється, каже, що вона не Енна. Забирайся звідси! І спробуй ще хоч раз з’явитись у мене на горизонті!
– А ви, шановна, навіщо впускаєте чужих до палати? Хочете залишитися без роботи? – татів голос аж скрипить – знак, що він дуже сердиться.
Медсестра ледь не плаче, намагається виправдатися: цей чоловік просився побачити врятовану ним дівчину, сказав, що привіз її до лікарні після аварії. Нібито бачив, як вона виконувала розворот і заїхала в дерево. Врятував, значить. Бо якби вчасно не доставив, то вона справді могла б стекти кров’ю і загинути.
– А це ми ще побачимо – врятував він її чи сам мало не вбив! Може, для того й прийшов сюди, щоб довершити свій задум. Не випускайте його! Затримайте! Затримайте і негайно викличте бригаду з психіатричної