Валентина: цього разу все буде добре і спокійно, візьмемо мапу, щоб краще орієнтуватися, до того ж не підганятиму – ніхто нас не обмежує в часі, не встановлює ні дату приїзду, ні від’їзду.
– Ну, тре’ то тре’, – зітхнув приречено Валентин.
Адресу я вже знаю. Затримуватися там не збираюся – тільки гляну і назад. Мушу побачити. Мушу.
Добираємося до столиці без пригод. Старенька «Волга», списана колись в облвиконкомі і передана редакції, не підвела. Валентин, тільки-но взявся за кермо, – перестав бурмоситися. Він мастак поговорити, журналісти вже переслухали всі його історії, я ж їду вперше, і він натхненно занурює мене, неофітку, у вир свого бурхливого, сповненого водійських пригод життя. Дрімаю, засинаю, прокидаюся, знову дрімаю, а він все говорить і говорить, говорить і говорить.
Редакція знаходиться неподалік від Хрещатика. В’їжджаємо під арку поміж старими будівлями й опиняємося у глибокому сірому колодязі, де замість бетонних цямрин – трохи позеленілі від нестачі сонця будинкові стіни. Валентин хвацько паркує «Волгу» і виходить. Здається, він ще сам не вірить, що так хутко знайшов потрібну адресу. Натискаю на дзвінок біля вхідних дверей. Чоловік пенсійного віку пропускає мене в невеличке фойє, перепитує, хто мені потрібен.
– Роман Ружин, – кажу.
– Хто? Тут немає такого, – суворо дивиться на мене вахтер.
– Але ж я телефонувала і мені сказали…
– Не знаю, куди ви телефонували і хто що вам сказав, але повторюю ще раз чистою українською мовою – в редакції такого немає. Я вже четвертий рік тут стою і ні про якого Романа Ружина не чув. Та ви самі подивіться.
Чоловік бере газету зі стосика, що лежить на столі, тицяє пальцем у сторінку з вихідними даними. У списку працівників редакції справді немає ні такого прізвища, ні навіть імені.
Прокручую в голові телефонну розмову, намагаюся згадати кожне слово. Отже… Я набрала номер і запитала: «Київ?» – «Так», – голос у чоловіка хриплуватий, ніби надтріснутий, і не вельми привітний. – «Редакція?» – «Так, це редакція». – «А чи не могли б ви покликати Романа Ружина?» – «На жаль, не можу», – чоловік трохи дратується. Може, він саме писав матеріал, а я йому перебила думку. Може, розмовляв із кимось. – «Але ви знаєте такого?» – Якесь скрипіння, вочевидь, дверей, і молодий жіночий голос: «Теодозійовичу! То ви вже йдете?» – «Йду, золотко, йду!» – крикнув комусь чоловік, а тоді поспішливо мені: «Знаю». І поклав слухавку.
Ще раз пробігаю поглядом по стовпчику прізвищ на другій сторінці. Теодозійович… Теодозійович… Ага, є такий – ось він. Відділ журналістських розслідувань…
– А Михайло Теодозійович зараз у редакції? – запитую суворого вартового.
– А він вам нащо?
Це, звісно, не справа чергового – допитуватися, хто з яким питанням іде до редакції газети, але цікавому дідусеві явно хочеться потеревенити.
– Скарга в мене!
– А-а-а, ну так би й сказали. Третій поверх, кабінет номер тридцять вісім. Але ж ви… – він співчутливо