півень. Він почувався господарем подвір’я й виконував найважливішу місію – сповіщав про ранок. Можливо, тому навіть удень півень поважно й неквапом виходив із курника, озирався й залітав на собачу буду, відшукував на її даху найвище місце, щосили тріпотів крилами й натхненно перекрикував усіх сусідських півнів. Хтозна, чи його вважали за зірку зозулясті кури, проте кудкудакали так само жваво й переконливо. До того всього додавалося й ґелґотання гусей.
Довгошиїх було зо два десятки, і вони легко могли приборкати куряче царство, але Лесі здавалося, що гордовиті птахи не вважали цю затію за таку, що варта їхньої уваги. Принаймні гуси проходили повз курей, високо звівши поважні голови. Дівчинка знала, що попереду в птаства тривалий день, наповнений невідкладними справами: знайти найсоковитішу траву в лузі й найглибші місця в озері. Увечері ж гуси поважним гуртом поверталися назад. Іноді Леся з бабцею йшли їм назустріч, тоді можна було побачити пуголовків у воді. А коли щастило, то прилітала красива й майже казкова бабка, принаймні дівчинка в тому була впевнена й зі щирим захватом споглядала тріпотіння прозорих крил.
Хто ж іще наповнював собою ранок? Звісно, Мурко. О, цей велетенський розбишака щоранку нявчав так голосно, що міг перекричати навіть півня. Котище дуже любив сиродій, а за ніч устигав добряче зголодніти. А як інакше, коли полювання на мишей хіба що снилося рудому в солодких снах? От ледащо зранку й підганяв господиню до повітки, де вже чекала вона – біла й мудра корівка Лиска.
Леся спершу побоювалася корови й близько не підходила. Величезні роги кілька разів навіть примарилися в нічному жахітті, але згодом дівчинка збагнула, що Лиска добра й що роги їй потрібні хіба тільки на те, щоб покрасуватися серед інших корів на пасовиську. Лиску Леся з бабцею стрічали ввечері завжди. Дівчинка весь день нетерпляче позирала на сонце, і ледве воно починало котитися донизу, хапала до рук лозинку, щоб за її допомогою воювати з ворожим військом пекучої кропиви, яка росла одразу на вигоні. Ті зарості, здавалося, мали чарівну властивість відростати за ніч, бо хоч як натхненно Леся вибивала їх лозинкою, вони все одно щовечора вбирали в себе мукання корів.
Корів було чути ще здалеку. Рогаті годівниці раділи господарям, а заразом сповіщали, що несуть в обважнілих вим’ях пахуче молоко. Бабця Зоя частувала свою годувальницю шматком хліба із сіллю, а потім вони йшли слідом за теплими боками Лиски й розганяли зграї надокучливих комах. З першими сутінками мала й стара господині вирушали до повітки, вмикали ліхтар над головами й починали творити таїнство вечірнього доїння. Якщо зранку Леся не брала в ньому участі, то ввечері неодмінно відкладала всі дитячі клопоти й прибігала до бабці, щоб подивитися, як Лиска віддає молоко, що дзвінко дзюрчить у дійниці. А ще пахне. Власне, молоко пахло так солодко, що вусатий Мурко трохи не млів простісінько коло бабиних ніг.
– Ну ти й нетерплячий. Стривай, – усміхалася бабуся в краєчки хустки, мнучи повне вим’я.
Потім вони проціджували білу енергію лук крізь марлю й заходили до хати. Леся