Олена Печорна

Фортеця для серця


Скачать книгу

майже впритул дивилася на пишні груди у квітчастій сукні.

      – То даси, Катерино?

      Жінка знітилася:

      – Матвіївно, наче ти не знаєш, що нема нічого путнього. І не скоро завезуть.

      Бабуся стисла Лесину долоньку.

      – Як Бобаричисі, так є? І свою Галю теж он як одягла! Дивись, мо’, в імпортне, га? А як сироті, то одразу нема? Пошукай он між полиць чи попід ними. Та добре пошукай. Щось комусь відклала, еге ж, признавайся!

      Тітка кліпала очима, немов бачила перед собою ману чи чула хтозна-яку дурницю.

      – Тітко Зоє, відчепіться. Якби не горе, то, їй-богу, сказала б я вам.

      – Знаю-знаю. І показала б… Еге ж? Ти тільки, дочко, на неї поглянь уважніше, – бабуся торкнулася репаною долонею Лесиного підборіддя. – В очі зазирни. Бачиш? Твоя Галька ввечері біля мамчиної цицьки засне, хіба ні? І Петрович донечці, дивись, найкращу ляльку привезе з відрядження. Правду кажу? А цій дитині хто? Та не відводь очей, не відводь. Хто оцій дитині казку прочитає ввечері? Хто бантика почепить? Мовчиш? Мовчи. Як не я, то ніхто. То невже плаття шкода сироті? Ну? Хай хоч одежині радітиме, як нема кому радіти!

      Продавчиня лишень відвела очі вбік і промовчала. Бабця кілька хвилин постояла, а потім згребла Лесю до грудей і щодуху вибігла з крамниці, нашіптуючи:

      – Нічого, не пропадемо, квіточко моя. Удвох не пропадемо.

      Увечері бабця Зоя стягла з горища давно закинуту швейну машинку, певно, ще довоєнну, довго щось крутила в ній, дзенькала, потім дістала з шафи справжнісінький скарб – шматок красивої зеленої тканини – і заходилася вперше в житті шити. Шила до ранку. Шила й плакала над тим шитвом, а коли засірів новий день, відклала вбік щось криве й настовбурчене, геть не схоже на сукню.

      Леся вже й прокинулася давно, і живність уся прокинулася, бо кричала на подвір’ї щосили, кличучи господиню, проте бабця ніяк не могла змусити себе підвестися. Їй здавалося, що перед нею лежить не сукня, а доля. Ото все, на що їм з онукою варто сподіватися в цьому житті. Раптом скрипнула хвіртка, і гуси заґелґотали так натхненно, що собачий гавкіт просто загубився серед галасу птаства. Господиня визирнула у вікно й здивовано підвелася. За мить до будинку зазирнула пухната голова, яку Леся добре запам’ятала ще вчора.

      – О. Здорова була, Катько. Що загубила? У мене тут не універмаг, вибачай, дефіциту не тримаю.

      Жінка скривилася, притискаючи до повних грудей чималого пакунка.

      – Тітко Зоє, не треба, га! Я… ось… це для тебе, – і простягла простісінько Лесі.

      Дівча стояло ще босе й нечесане, зазираючи прямісінько в душу. Жінка не витримала й відвела погляд, але руки й далі простягали вистражданий дарунок.

      – Я… теє. Гальці відклала на виріст. А потім оце собі подумала: коли ще то буде, а ваша красуня тепер носитиме, еге ж?

      Бабця Зоя сіпонулася й опустила плечі, немов розтанула.

      – Спасибі. Ти скажи скільки, я заплачу.

      Жінка знову зиркнула на босоногу дівчинку й ледь стримала раптові сльози, хитнула