прошепотіла йому. Переляканий чоловік і не намагався чинити опір. – Ти хто, в біса, такий?
– Я рибалка, половити збирався… – зашепотів чоловік, а Понамка гепнула його рукояттю по голові. Добряче приклалася, розбила до крові, чоловік застогнав.
– Падло, не дратуй мене! – сказала йому Понамка і натиснула дулом на потилицю чоловіка. – Повторити питання?
– Ні, не треба. Я з ФСБ!
– І що тут робиш?
– Стежу за пристанню!
– Для чого?
– На предмет виявлення шляхів контрабанди.
– Хто ті люди з позашляховиків?
– Не знаю, я…
– Тебе пристрелити і кинути в ріку? – спитала Понамка. Не погрожувала, просто поцікавилася. Вона три роки працювала в міліції, вміла розмовляти за допомогою насилля.
– Це бандити. З Москви. У них тут були якісь справи.
– Які?
– Я не знаю, чесне слово! Не знаю. Несподівано приїхали, вперше! Я ж тут тільки місяць працюю, раніше їх не було.
– Хто такі Раїф Гянджинський та Едік Сокол? Ти записав їх.
– Це злодії у законі. З колишнього клану діда Хасана. Вони займалися наркотою, у Москві.
– А тут що робили?
– Не знаю, може, якісь канали налагоджували. Кордон же поруч.
– Хто їх убив?
– Що?
– Хто ті люди, що припливли на кораблі?
– Ми їх називаємо козаками. Якесь угруповання, яке не підкоряється Києву.
– Як не підкоряється? – здивувалася Понамка.
– Ну, я всіх деталей не знаю, мені було доручено спостерігати за ними.
– Для чого?
– Щоб з’ясувати, хто за ними стоїть.
– І хто?
– Я не знаю! Я ж кажу, тут тільки місяць. За цей час вони припливали тричі.
– Минулого разу з ними був хлопець?
– Так, якийсь довгий такий, білявий! Сів до них на корабель, я бачив.
– Добре. Тепер лежи тут і рахуй до тисячі. Потім підеш. Якщо раніше, то пристрелю. Зрозумів? – поцікавилася Понамка.
– Зрозумів! – запевнив чоловік. – Лежатиму! Рахуватиму!
– Руки! – наказала Понамка.
– Навіщо? – спитав він.
– Руки, – повторила вона, і я аж свої руки за спину завів, бо була в її словах якась залізна переконливість.
Дядько поклав руки за спину, Понамка зв’язала їх ремінцем бінокля, обшукала чоловіка. Знайшла пістолет. Вийняла обойму. Залишила чоловіка, сама побігла у кущі. Я за нею. Ми спустилися з пагорба і побігли лісом. Не зупинялися аж до машини. Сіли і поїхали. В мене почалася істерика. Я скрутився на сидінні і тремтів, бо перед очима була та бійня.
– Ти бачив це! – крикнула Понамка і вдарила долонями по керму. – Круті чуваки, як вони поклали тих братків! З одного удару зрубали голови! Я таке тільки в кіно бачила! Я лише не розумію, чому їх кулі не брали?
– У них панцирі під одягом, – пояснив я, а сам схопився руками за голову.
– Панцирі? Молодці, все продумали! Братки не чекали, думали,