Не хвилюйся, Красю, все буде добре. Злітаємо, подивимося.
– А далі що?
– Що?
– Як ми витягнемо звідти того хлопця?
– Ще не знаю. Можливо, доведеться десантуватися туди.
– Понамко, ти бачила, що це за люди! Вони відріжуть голову і прізвища не спитають!
– Так, люди жорсткі, це факт. Але ж я теж не подарунок. І взагалі, Красю, не бери дурного в голову. Полетимо, подивимося, що і як, потім вирішимо. Добре? – Понамка позіхнула.
– Добре, тільки ми зараз нікуди не поїдемо, тобі треба поспати.
– Ні, часу немає, – Понамка закрутила головою.
Я знав, що після такого столу їй потрібно поспати, думав, що робити, бо боявся стати жертвою водія, який заснув за кермом. На щастя, виявилося, що у Бар-Кончалаби є водійські права. То він сів за кермо, Понамка вляглася на задньому сидінні, і ми поїхали на Оклунків. У Понамки завжди був міцний сон, тому я скористався моментом, щоб розпитати Бар-Кончалабу.
– Як ці паничі ставитимуться до нас, якщо зустрінуть?
– Думаю, що не дуже добре. Вони зверхньо ставляться до чужинців.
– І вони завжди при зброї?
– Так. Завжди. З самого дитинства. Ще маленьким їм вручають іграшкові шаблі, які поступово робляться важчими. Коли дітям виповнюється дванадцять років, їм дають короткі шаблі і вони стають джурами. Джури ловлять рабів, чергують у куренях, а потім відправляються у башти на кордоні, де воюють з чудовиськами. Значна частина джур гине, а тим, хто виживає, вистригають оселедець і висвячують у паничі.
– Воюють з чудовиськами? Що це ще за чудовиська? – занервував я.
– Ну, це ж ріка Снів, дивний край, де все інакше, аніж у нас. Але не хвилюйся, ми ж будемо у повітрі, – не дуже переконливо заспокоїв письменник.
– А звідки ви знаєте все це?
– Я все життя вивчаю дива. Про «Сто чудовиськ України» чув?
– Ні, що це?
– Це моя книга, присвячена найцікавішим чудовиськам нашої Батьківщини.
– І де її можна купити?
– Ніде. Вона заборонена.
– Ким? – здивувався я, бо не чув, щоб книги забороняли.
– СБУ.
– За що?
– За дискредитацію іміджу країни. Нашій владі соромно і перед Заходом, і перед Сходом за те, що в Україні панують чудовиська, тому тема старанно замовчується. Про них не почуєш у ЗМІ, краще не згадувати про них в інтернеті, а книгу мою взагалі заборонили. Я два роки провів у тюрмі через неї.
– Ви сиділи через книгу? – здивувався я, бо зустрічав людей, які сиділи за вкрадену курку або взагалі ні за що, але щоб посадили за книгу!
– Так, через неї. Мене випустили за умови, що я забуду про чудовиськ.
– І навіщо ви вирішили полетіти з нами?
– Бо мені дуже кортить подивитися, що змінилося на ріці Снів.
Далі він почав розповідати, як два роки сидів у СІЗО. Не брехав. По різних деталях дуже легко зрозуміти, чи людина дійсно сиділа, чи переповідає з чужих слів. Він сидів. Розхвилювався, запалив цигарку. Ми мчали нічною дорогою. Я задумався про цю справу і заснув.
Прокинувся за кілька годин,