письменник, – скривився я. – Відчував, що з ним щось не так!
– Ага, якийсь божевільний. Добре, що сам вистрибнув, а не довелося викидати, – вона зареготала. – Ну що, тримайся ось за поручень. Тримаєшся?
– Так, дякую, Понамко.
– Все буде добре, ми вже повертаємося.
Вона повернулася до кабіни, я дивився в ілюмінатор. Ріка, по берегах ліси, якась тінь майнула згори, я намагався побачити, що то було, втиснувся обличчям в ілюмінатор, але нічого не побачив. Підвівся, щоб перейти до протилежного борту і подивитися звідти, коли раптом удар, від якого літак здригнувся. Перерваний вереск пілота, лайка Понамки, я покотився по салону, ледь не почав блювати, так мені було зле і страшно. Підхопився, бо Понамка могла бути у біді, я мусив допомогти своїй добрій панні. Зробив кілька кроків і зупинився. Бо в ілюмінаторі по правому борту побачив величезного змія, який летів паралельно з нами. І тримав у величезній пащі пілота! А потім узяв убік від літака. Мене почало трусити від нервів! Двигун ревів, а літак нахилився вперед.
– Чорт! Красю, пілот кудись зник! Ми падаємо! – закричала Понамка. Кричала вона не тому, що злякалася, а просто перекрикувала двигун і інформувала мене про ситуацію.
Ми дійсно падали, літак нахилився вперед, і я побіг до кабіни. Ноги підгиналися, мене всього трясло.
– Фак, падаємо! – продовжувала доповідати Понамка. Я забіг у кабіну. Вона була вся у крові. І велика дірка ліворуч, якраз над місцем пілота. Самого пілота не було, змій схопив його і вирвав з крісла. – Земля! – закричала Понамка, і я побачив, що попереду на нас летіла земля, дерева, ліс. – От херня! – крикнула Понамка.
Я штовхнув її праворуч, на порожнє сидіння, а сам стрибнув у крісло, де раніше сидів пілот. Обома руками схопився за важіль керування, вперся ногами і потягнув його до себе. Двигун ревів, ми падали, земля ставала все ближче. Я помітив, що ми падаємо не так прямовисно, як раніше, але здавалося, що все одно нам забракне часу. Я відчайдушно тиснув важіль на себе і заверещав. А потім дерева, що були вже поруч, несподівано зникли, і ми побачили небо. Понамка радісно закричала, але нас завалило на правий бік. Я трохи зменшив оберти, намагався відчути літак. Мені вдалося його вирівняти.
– Йо, Красю, ти що – льотчик? – закричала Понамка і здивовано подивилася на мене.
– Ні, але десь тисячу годин на авіасимуляторах налітав. Щоправда, на сучасних винищувачах, а не на таких музейних експонатах, – я вже контролював літак, роздивлявся, куди летіти. – Понамко, витри кров з карти, – попросив її, бо сам боявся кинути важіль керування.
– Красю, ти крутий! А я думала, що ти порнуху годинами дивишся! Сидить, напружене таке, пика червона! – вона витерла мапу. У дірку, через яку витягли пілота, сильно задувало. І мені було страшно.
– Понамко, іди у салон, дивися в ілюмінатори по обидва боки, щоб нас знову не атакували, – попросив я.
– Добре! – вона стрибнула у салон.
– Чисто! – крикнула невдовзі. Я кивнув. Роздивлявся мапу. Але вона була до одного місця, бо це мапа території навколо Оклункова. От би мапу Бар-Кончалаби