не знайде її ніколи, аж раптом двері відчинилися, і до хати його пропустила дівчина в білій кофтині, вишитій на грудях і рукавах червоним та чорним хрестиком. Це вперше він побачив її без шапки, побачив гладенько зачесане на проділ волосся, заплетене в тугу золотисту косу, що спадала на груди через плече. На тонкій шиї червоніли коралі зі срібними дукачами.
– Не дивуйтеся, пане поручнику, – сказала вона. – Маю таку слабкість. Іноді зодягаюся… як колись. Я все-таки дівчина.
Усмішка в її синьо-сірих очах промінилася тривожним блиском.
У просторій кімнаті на двоє вікон було зелено, як у гаю, – на підвіконнях, на лаві, по кутках і навіть на чорній скрині стояли вазони. Дерев’яна підлога була застелена зеленими домотканими доріжками.
– Прошу сідати, – м’яко вимовляючи «р», Маруся запросила його до столу й показала на чорний віденський стілець із жовтим плетеним сидінням. – У вас до мене справа?
– Дякую. Я… властиво… прийшов запитати…
Дідько б його вхопив! Миронові потягло мову.
– К-курінний просить подати список ваших козаків, які відзначилися у бою за Глеваху.
– Список? Для чого?
– Для нагородження.
Маруся не відразу зрозуміла, про яке нагородження йдеться.
Уважно дивлячись на Мирона, вона враз голосно засміялася і так само раптово урвала свій сміх.
– Вибачте, – сказала вона. – Мої люди не потребують нагород.
– Бойові відзнаки є невід’ємним атрибутом воєнного часу.
Мирон чув, що говорить чужим голосом, і від того злився на себе.
– Давайте без пафосу, пане поручнику. Ми воюємо не за нагороди. Думаю, ви теж.
– Звісно. Та якщо ви… якщо ми з вами воюємо за Українську Народну Республіку, то мусимо шанувати її відзнаки та символи. Хіба ні?
– Так, але я шаную і своїх козаків, – сказала Маруся. – Мені немає кого з них вирізняти.
«Бестія!» – подумав поручник Гірняк. Розмова була закінчена, але йому не хотілося йти.
– Ви любите яблука? – просто спитала вона.
На столі, застеленому зеленою рипсовою скатеркою, стояла таця з горою вощано-жовтих яблук.
– Не знаю, – сказав він. – Ніколи про це не думав.
– Тоді частуйтеся!
Мирон набрався сміливості й подивився їй глибоко в очі.
– Хіба з ваших рук.
Маруся подала йому велике туге яблуко, що аж світилося налитою стиглістю. Він подивився крізь нього на світло. Здавалося, зсередини повинні прозирати зернятка.
– Сподіваюся, це не яблуко розбрату?
– Ні, це плід згоди.
– Як гарно!
Вона й собі взяла яблуко, і воно так соковито тріснуло на її зубах, що Мирон відчув його смак.
– Я на паперівках можу прожити цілий день, – сказала Маруся.
– А я тільки ніч. Тому з вашого дозволу візьму це яблуко з собою.
Їхня розмова мимоволі переходила в гру, і Маруся спитала:
– Яка ваша улюблена страва?
– Яка є, – сказав Мирон. – Колись на італійському фронті ми з Осипом Станіміром