Василь Шкляр

Маруся


Скачать книгу

не знайде її ніколи, аж раптом двері відчинилися, і до хати його пропустила дівчина в білій кофтині, вишитій на грудях і рукавах червоним та чорним хрестиком. Це вперше він побачив її без шапки, побачив гладенько зачесане на проділ волосся, заплетене в тугу золотисту косу, що спадала на груди через плече. На тонкій шиї червоніли коралі зі срібними дукачами.

      – Не дивуйтеся, пане поручнику, – сказала вона. – Маю таку слабкість. Іноді зодягаюся… як колись. Я все-таки дівчина.

      Усмішка в її синьо-сірих очах промінилася тривожним блиском.

      У просторій кімнаті на двоє вікон було зелено, як у гаю, – на підвіконнях, на лаві, по кутках і навіть на чорній скрині стояли вазони. Дерев’яна підлога була застелена зеленими домотканими доріжками.

      – Прошу сідати, – м’яко вимовляючи «р», Маруся запросила його до столу й показала на чорний віденський стілець із жовтим плетеним сидінням. – У вас до мене справа?

      – Дякую. Я… властиво… прийшов запитати…

      Дідько б його вхопив! Миронові потягло мову.

      – К-курінний просить подати список ваших козаків, які відзначилися у бою за Глеваху.

      – Список? Для чого?

      – Для нагородження.

      Маруся не відразу зрозуміла, про яке нагородження йдеться.

      Уважно дивлячись на Мирона, вона враз голосно засміялася і так само раптово урвала свій сміх.

      – Вибачте, – сказала вона. – Мої люди не потребують нагород.

      – Бойові відзнаки є невід’ємним атрибутом воєнного часу.

      Мирон чув, що говорить чужим голосом, і від того злився на себе.

      – Давайте без пафосу, пане поручнику. Ми воюємо не за нагороди. Думаю, ви теж.

      – Звісно. Та якщо ви… якщо ми з вами воюємо за Українську Народну Республіку, то мусимо шанувати її відзнаки та символи. Хіба ні?

      – Так, але я шаную і своїх козаків, – сказала Маруся. – Мені немає кого з них вирізняти.

      «Бестія!» – подумав поручник Гірняк. Розмова була закінчена, але йому не хотілося йти.

      – Ви любите яблука? – просто спитала вона.

      На столі, застеленому зеленою рипсовою скатеркою, стояла таця з горою вощано-жовтих яблук.

      – Не знаю, – сказав він. – Ніколи про це не думав.

      – Тоді частуйтеся!

      Мирон набрався сміливості й подивився їй глибоко в очі.

      – Хіба з ваших рук.

      Маруся подала йому велике туге яблуко, що аж світилося налитою стиглістю. Він подивився крізь нього на світло. Здавалося, зсередини повинні прозирати зернятка.

      – Сподіваюся, це не яблуко розбрату?

      – Ні, це плід згоди.

      – Як гарно!

      Вона й собі взяла яблуко, і воно так соковито тріснуло на її зубах, що Мирон відчув його смак.

      – Я на паперівках можу прожити цілий день, – сказала Маруся.

      – А я тільки ніч. Тому з вашого дозволу візьму це яблуко з собою.

      Їхня розмова мимоволі переходила в гру, і Маруся спитала:

      – Яка ваша улюблена страва?

      – Яка є, – сказав Мирон. – Колись на італійському фронті ми з Осипом Станіміром