Лева Павловича звикли. Його сприймають навіть з певною цікавістю.
Про щось переговоривши, професор-гривань енергійно труснув головою, відчинив двері й зник усередині. За ним були посунули кілька дуже нетерплячих жінок, та один вартовий спокійно переклав гвинтівку з багнетом із руки в руку – і цей жест зупинив дам. Потім потяглися хвилини чекання, й Шеремет відступив трохи далі, щоб не слухати перешептів, сповнених розпачу та скорботи. Це пригнічувало, позбавляючи навіть примарних надій на те, що справа зі зниклою дружиною матиме щасливий кінець.
Артем зовсім не відчував часу, тому не міг чітко сказати, як довго Єрмоленко був у губчека. Та, коли його грива виринула назовні, Шеремет напружився. Зі свого місця він не міг розгледіти, який вираз мав професор на обличчі. Але той наближався впевнено, бадьоро, що давало неабияку надію. Не стерпівши, Артем пішов назустріч. Єрмоленко зупинив його рішучим жестом. А тоді знову взяв за ґудзика і не повідомив, а немов доповів:
– Як складеться, хтозна. Тільки наша з вами Лідочка, здається, таки десь тут. Принаймні мене спрямували до конкретної людини. Другий поверх, десятий кабінет, слідчий Гусик Семен Наумович. Я його трошки знаю, тому нічим не допоможу. Самі побачите.
– Усе погано?
– Спробуйте домовитися. Із Гусиком, думаю, вийде. Удачі!
Єрмоленко не стримався – широко перехрестив Шеремета. Раз, другий, третій.
Не стримався й сам Артем – теж перехрестився.
6
У слідчого Гусика густі чорні брови зрослися на переніссі.
До того ж був низький лоб, і слідчий не дивився, а ніби визирав з-під власного лоба. Ніс теж відразу впадав в око: здавалося, колись він був зовсім інакший, проте лихі люди вирвали його, а потім сяк-так увіткнули назад у середину обличчя. Він випинався, мов сторчак, проте не якийсь рівненький, а трохи зміщений праворуч.
Хоч у кабінеті було ще чотири столи, через що він видавався затісним, слідчий Гусик цієї миті був тут сам. Спершу, побачивши відвідувача, кивнув на знак привітання. Другим кивком показав на стілець навпроти себе. Артем пройшов і сів. Що означав третій мовчазний кивок, відразу не второпав. Лише коли Гусик смикнув підборіддям учетверте, збагнув: слідчий хоче дізнатися, чого йому треба.
– Добрий день, – привітався Шеремет, ще не думавши, як і з чого слід починати розмову з чекістом.
– Слухаю, – гугняво промовив Гусик, діставши з кишені штанів несвіжу хустинку й лунко висякавши носа.
– Я до вас.
– Бачу, – кивнув Гусик і додав, ніби підтверджуючи очевидне: – Тут нікого більше нема.
– Моє прізвище Шеремет. Артем Данилович.
Підсунувши до себе аркуш, Гусик старанно вивів його прізвище, ім’я та по батькові вгорі, а тоді сказав:
– Перевіримо. Документи якісь є при вас?
Шеремет неначе ступив на тонкий лід і пішов ним.
– Розумієте…
– Документи, – тепер Гусик не запитував, він вимагав.
– Паспорт я мав. Але… розумієте… я спалив його. Знищив. Узагалі я лікар,