лежало. Носив на Євбаз і там продавав. Особливо його цікавив морфій. Він же видав тебе, скажи, Лаврентію? В очі дивися, в очі!
Шеремет трьома кроками скоротив відстань між собою та чекістами. Глянув Ананьєву в лице. Зовсім не здивувався, побачивши круглі, розширені, здається, на весь діаметр ока зіниці. Минулого літа саме вони привернули його увагу.
Наркотики. Морфій чи кокаїн. Мабуть, усе ж таки кокаїн. Про це свідчили запалені обідки ніздрів.
– І ви з отаким працюєте? Ви довіряєте тому, хто крав ліки у хворих і кого за це заарештували, – цілком справедливо, я вважаю, заарештували. Заперечуватимеш, Лаврентію?
– Я політичний в’язень, – прозвучало у відповідь гордо. – Мене звільнила з петлюрівської тюрми радянська влада. І я пішов служити в губчека, щоб виявляти отаку контру, як ти. Виявляти – і добивати!
Гусик дуже буденним жестом витяг ыз кобури маузера.
– Вас заарештовано, громадянине Шеремет, – промовив буденно й додав без ніякої патетики, констатуючи очевидне: – Будемо з вами розбиратися. Ось товариш Ананьєв розбереться. Гукни конвой, Ананьєв.
Катастрофа.
– Стривайте! – промовив Артем, дивуючись із власного спокою. – Стривайте! Пождіть! Я не впаду на коліна, не буду перед вами плазувати. Я прийшов сам, і ви мусите в усьому розібратися. Треба затримати мене – нехай, заарештовуйте. Тільки що вам до моєї дружини? Відпустіть її, ви ж обіцяли. Від жінки вам не буде ніякої користі.
– Від тебе теж, – реготнув Ананьєв. – Від мерців користі нема, сам знаю. Я ж санітаром в анатомічному театрі трудився при вашому поганому шпиталі. А ти, контро, труп. Я тобі даю слово честі, революційної честі. Слово більшовика, коли хочеш. Можу відразу до трупів повести. Щоб обжився. Якраз і жінку свою побачиш.
Шеремет зрозумів його не відразу. Точніше, не хотів розуміти. Надто буденно промовив рябий ці слова. Такого не може бути. Неправильно. Ні.
– Ні.
– Ви думали, шановний, вам пропонують упізнати і забрати живу жінку? – слідчий подивився на Артема з неприхованою, дуже щирою цікавістю. – Справді так думали? На допитах вона поводила себе погано. Нічого не хотіла визнавати. З нею попрацювали і перестаралися. Два дні тому це було, і вам, Шеремете, дуже пощастило, що її не закопали в спільну яму. Ми видаємо тіла родичам, гуманна революційна практика…
– Що? Що вона повинна була визнати? Падлюки, бидло, ви вбили її! Ви вбили жінку! Вона нічого вам не зробила, а ви вбили її, заради забавки!
– Ні, – усмішка повернулася на кругле обличчя Ананьєва. – Забавка була спочатку. Я ж не знав, що то твоя жінка. Першим попросився б, маю право. За все з неї спитав би.
Нема чого втрачати. Тепер уже напевне.
Артем Шеремет давно не боксував. Та й раніше не надто захоплювався спортивними вправами. Розминався іноді для загального розвитку. Боявся – не вийде, але вийшло. Короткий змах. Удар акурат у центр рябого жаб’ячого обличчя. Кров з розквашеного носа вимастила кулак.
У відповідь ударив слідчий Гусик – руків’ям маузера. Влучив теж точно – кров ураз залила очі.
7
– По