повернеться, що вбере?
А вони на мене пістолета наставляють, та ще й приказують світла не засвічувати й нікому про них, анафем клятих, не казати. Думали, не впізнала їх, великих героїв? Чи налякалася? Так вони ж навиклі грабувати… Самі кинулися до скрині й усе твоє, синочку, що ти ото зі своїх заробітків купив, позабирали – і капелюш, і шалик, і костюмчика, і кожушок, і гармонію, і навіть штани твої старі, бузиною фарбовані, ті, що я тобі пошила вже й не пригадаю якого року.
Де ти, синочку? Написала б тобі листа, та я ж малописьменна… Читати ще сяк-так, а написати, мабуть, не подужаю… Та й куди того листа відправляти? Загубився мій синочок на страшних дорогах війни. Чи зустрінемося ще колись? Чи дочекаюсь тебе живим побачити? Молюся за тебе…»
Мати моя Марія знову наснилася мені сьогодні. Ось сиджу я за столом у нашій хаті, а мати дістає з печі борщ, масний дух якого лоскоче ніздрі передчуттям ситного обіду, крає буханець гарячого ще хліба. Відчуваю, що цей сон вістує мені щось добре, можливо, навіть швидке повернення додому, зустріч із матір’ю, сестрою. Наповнююсь увесь урочисто-святковим, як на велике свято, очікуванням дива, не хочу поки розплющувати очей, хоча й пролунало вже чітке й загрозливе «Aufstehen!».
Поки ми шикуємось у колону, Ванька встигає мені шепнути:
– Экий ты, Ефрем! Опять всю ночь мамку звал! Хоть бы девку какую кликал!
Ох, Ваньку! Я ж до дівчат ще не залицявся! Не встиг! Я ж хотів учитися! І вчився! Знаєш, як вчився – краще за всіх! Усі десять років! Але наш колгоспний голова на згадку про моїх діда й батька – куркулів – дав мені направлення… на курси трактористів. Рік провчився, а потім на трактор і в поле. Поки літо було, то й жив там. А потім війна. А зараз ти, Ванько, і сам знаєш.
Сьогодні ми йдемо розчищати дороги. Снігу в цьому році! Довкруж дороги перемети майже в людський зріст. І знову насипало, намело так, що й не проїдеш. Наша ділянка на виїзді, уже майже за містом, попід тим лісом, що його було видко з нашого бараку. З лісу вибігає, перетинаючи шосе, неширока, так що двом возам і не розминутися, ґрунтова доріжка, вона тягнеться й по інший бік від дороги, збігаючи вниз із невеличкого горбка до найближчого від Проскурова села.
Моє серце по-зрадницькому калатає. Стугонить так голосно, аж мені здається, що це вже не серце моє, а невидимий велетенський дзвін сповіщає всіх – в’язнів і конвоїрів – про те, що сьогодні я таки зважився… Так, я це давно планував й очікував слушної нагоди. І ось вона, ця нагода! Тікаю! Або зараз, або ніколи! Я акуратно кладу свій заступ на землю, долаю кілька кроків обважнілими, ніби не моїми, пудовими ногами до конвоїра.
– Was ist los?[3]
О диво дивне! Невже це Ганс? Наш добрий, співчутливий Ганс, який завжди частував буряками з підводи, не боячись імовірних проблем із керівництвом? Я зазираю йому в очі й бачу там не дві холодні арійські крижини, а майже слов’янську теплу кароокість.
– Хочу до вітру!
На мигах показую, що мені треба «до вітру», негайно й по-серйозному, вдаю, що знімаю комбінезон, присідаю, але Ганс випереджає мене: гидливо штовхає під