вій!..
Ви налякаєте мене крихтою хліба,
а я вас бліддю своїх повік.
Я північний, муругий вовк,
владар безмежних, сухих степів.
Я підковою спеки весь хліб потовк
і вночі над мерцями вив.
Сніг. Білий здаля, а зблизька весь подзьобаний кратерами підталин, місцями темний, закаляний брудом, з примерзлим ганчір’ям і собачим послідом. Сніг аж по темну смугу лісу на обрії. Він заполонив увесь простір, він усюди, аж доки сягає око. І тут – під ногами, біля бараків – нашого тимчасового притулку, і там далі – до вуглистої смуги дороги, що губиться десь за обрієм і якою нас, нещасних в’язнів Ракова, женуть на щоденну роботу. Сніг збився тисячами підошов – розкислими грубими черевиками, важкими кирзаками, саморобними селюцькими чоботиськами, благенькими літніми плетеними сандалями, іноді просто онучами, а часом – голими п’ятами (у Ракові можна поміняти їжу, цигарки, самогон, здобуті всюдисущими спритниками й штукарями, на будь-що з арештантського гардеробу, а можна й геть «домінятися»). Цей сніг укачався в рівний крижаний із жовтувато-бурими смугами настил.
Я – Єфрем. Мені вісімнадцять, а може, уже й дев’ятнадцять? Я втратив лік дням, просту пам’ять часу, я – живу – тут – і – сьогодні, не замислюючись про завтра. Якщо вже було зимового Єфрема, бо саме на нього я народився, чим і вдостоївся імені, то мені вже дев’ятнадцять, хоча це й не має жодного значення: зовсім не принципово – умерти у вісімнадцять чи в дев’ятнадцять років. А жити хочеться страшенно! Вижити будь-що! Не впасти під автоматною чергою, не гризти від спраги брудне, мерзле місиво на землі в нападі пропасниці, не задихатися повільно й невблаганно від табірних сухот, вихаркуючи шматки легень упереміж із кров’ю, не гнити заживо від почорнілих обморожених ніг, зрештою, просто прокинутися зранку на вкритих прілою соломою холодних дошках у зимному бараці-домовині, крізь щілини між колодами якого свище невтишимий сіверко, і юрбища голодних пацюків бігають без відпочинку по худих тілах в’язнів у пошуках того, чого тут аж ніяк не може бути, – їжі. Якщо душа по смерті вирушає в пекло за свої земні гріхи, то за життя за них вона опиняється тут – у Проскурові, у цьому концтаборі для військовополонених.
А я? Як потрапив сюди, до Проскурова? Не солдат, а в тракторній бригаді (видали синього військового комбінезона – обслуга) тягав гармати, ящики зі снарядами, рив окопи й бомбосховища, нагортав землю на дзоти (із лівого берега Дніпра, біля Переяслава). Там… У селі із затишною назвою Миле, де у великій хаті голови колгоспу (я і ще двоє таких самих «воєнних» трактористів) щодня на столі і борщ, і вареники, і карасі в сметані.
Чекали німця. Рили окопи. Збирали хліб (як до війни або так, начебто й не було ніякої війни). Невигідність позиції лівого берега була очевидною – низький, проглядається, мов на долоні, – легше поцілити, наново переорати й засіяти «зерном» наших трупів. Але ж чи був у нас вибір? В армії, що відступає? Жодного вибору. Його просто не могло бути.
Чекали