вгамувати в місті, відірваному від села? У місті, де знищено всі склади, продовольчі запаси, потрощено магазини?
Вибухи, стовпи води до неба… Там, де щойно бовваніла величезна, як кам’яниця на Печерську, баржа з чорним шпилем засмоленої труби, – кіптява та вогонь. Димлясте сиве марево оповило першу, другу – цілу низку притулених одна до одної гігантес, пришвартованих біля Поштової площі. Усі на острові повибігали на вузьку смугу пляжу й дивляться на протилежний берег.
– З Володимирської луплять, чи що?
– Дак а хто, хто лупить? Німці?
– Та ні… Це ще наші…
Хлопчаки повилазили на високі тополі, що ростуть уздовж берега, щоб краще бачити, як одна за одною, утворюючи гігантські коловороти й воронки, сторчма, позавалювавшись на корму, ідуть під воду сумні міражі минулого.
– Це ж там зерно… Що ж вони роблять?
– Дак не можна ж німцеві лишати…
– А ми? А нам…
Десь з-за Поштової площі виринають декілька вутлих благеньких човників. Хтось спритний і метикований вирішив, скориставшись із моменту, «запасти» трохи зерна. Але кулеметна черга враз прошила авантюрне суденце, воно завалилося на бік, а його пасажири чорними фігурками, маленькими, ніби іграшковими, розчинилися у воді.
– Живі? Чи ні? От чортяки… Полізли… Думали, їм хтось зерна насипле…
Сонце вже зовсім низько – ось-ось і його багрянисте коло, що вже лишень світить і не дає жодного тепла, повільно опуститься кудись у той чорний вир за Дніпром, туди, де їхній дім, де чекають батьки. До переправи вже зовсім недалечко. Ось лише минуть цей лісок, за яким поворот і розвилка (чи то пак з’їзд на якусь лісову периферійну доріжку), а там уже пором, отже, порятунок! Нюся прискорює ходу, тягне Клаву за руку. Що з неї візьмеш – дванадцять років! А їй, Нюсі, узимку вже виповниться вісімнадцять! Доросла… Клава… ще зовсім дівчисько! Дівчисько із розкосими, як у мами, темно-карими очима (якась східна далека казка! десь Нюся про це читала), худенька, неоковирна тією підлітковою вуглуватістю, яка зникає в п’ятнадцять-шістнадцять років. А в Полі так і не зникла… І в Клави не зникне (правда, Нюся цього ще не знає): чи то вже порода така, чи оце вічно голодне дитинство (хоча, власне, уже й не дитинство) дасться взнаки?
Цей ліс, майже голий, з по-осінньому вільготним подихом і чимось таким ледь вловним (димком від багаття?), навіває якийсь неспокій. Ліс, у якому голі дерева простягають до неба руки, плутаються голими кордубатими пальцями в низькому, навислому листопадовому небі. Ніби чатує на здобич… Може, це лише розтривожена уява? Її, Нюсина, розтривожена уява? Нюся поправляє довгу косу, що вибилася з-під берета, і раптом бічним зором завважує якусь тінь, що відділилися від дерева й суне до них.
– Клаво! Біжімо! Клаво! Біжи й не озирайся!
Вони не біжать, а летять! Де тільки й сили взялися (поміг-таки тітчин пиріжок – не лише голод утамував, а й надав енергії прискорення)? Чи це від страху, що тваринно й липко сповзає спиною, змушує підгинатися ноги?
– Чека-а-айте! Я не воро-о-ог!..
Ворог