– заскорубло-жовтавий шмат сала. А ще був напутній ряд від діда про його нерозумного сина («Дався Семену той Київ… ще й міську собі там знайшов… тьху!»), якому треба закинути човни й повертатися сюди, додому.
– Я піду на роботу! Я вже вирішила.
Батько незмигно дивиться на неї. Нюся знає, що теж уміє так «дивитися», бо вона теж схожа на батька, як і Поля була… була… «Поля була» – як до цього звикнути? Була й не стало? Як же так? А мама… Мама у своєму кутку за фікусом. Це її світ. Вона молиться за Жору, вона молиться за сусідського хлопчика Колю, якого сімнадцятирічним (без місяця вісімнадцять не важило) забрали на фронт. Вона все чує. Певно, вона вже все й знає. (Як Поля? Як Поля…) Нюся хоче сказати, що вже була в комендатурі (комендатура – так при німцях зветься острівна управа і розташована в тому ж приміщенні) і попросила внести її до списку «робочих» (осіб, придатних для роботи). І Стьопка – поліцай, той самий Стьопка, що ходив колись із Жорою в один клас (Колись… Невже це колись було? Не приснилося, не привиділося, а саме «було»?), – по-змовницьки підморгнув їй і зашелестів у вухо:
– Слиш, сєстрьонка… Я тебе на хлібзавод оприділю.
Нюся хоче це все розказати батькові, але його погляд, у якому осуд – любов – жалощі – співчуття змішалися в одне німе, безгучно випромінюване «безслівне», ніби запечатує їй рот. Вона сидить і просто дивиться на нього. А сльози, великі й гіркі, котяться й котяться, так що язик уже й не встигає їх ловити. Хіба ж вона цього хоче? Невже про це мріяла, коли в сніговій продиралася заметами до школи через замерзлий Дніпро протоптаною доріжкою – слід у слід – єдиним шляхом з острова на Поділ. Пробиралася? Пробиралася… вузесенькою, вичовганою до небезпечної слизькості (як двоє зустрінуться, то й не розминуться, один має зійти й поступитися дорогою) стежинкою, небезпечною, ламкою кригою, що під нею гігантська жива ріка дихає, стугонить, кудись мчить свої води, проситься на волю. Не думала вона, звісно, про ось «таке» життя, уявляла майбутнє геть іншим, коли вчилася – зубрила – переписувала свою науку під кіптявою гасовою лампою.
– Тату… я стану геологом… ви не сумнівайтеся…
Аби забавити сестру (просто забити їй чимось голову, щоб ноги механічно йшли – пересувалися – човгали, тільки б не спинялися), Нюся починає вигадувати смішні страви, що їх приготує мама з того всього, що дав їм дід.
– А сало заховаємо, щоб німці не знайшли…
Обидві заходяться реготом. Німці… Їдять вони сало? Цікаве запитання. Але ж як його підійти й спитати? До того веснянкуватого рудого Ганса, що декілька разів приходив до них брати молоко. Городів на острові не було, бо весняні паводки передбачати ніхто не брався, а от корів держали – сіна ж море. Із хатами легше – вони на палях, вода не дістає, хіба дуже рідко. «У нас на острові, як у Венеції», – казала вчителька їхньої острівної школи-восьмирічки (дев’ятий-десятий для «тутешніх» не передбачався). «Тутешні», хто хотів навчатися далі, ходили на Поділ, у «городську» школу. Жора ходив, Нюся ходила, Поля не ходила (бо померла), Клава теж не ходила, бо не встигла, не доросла.
– Нюсько…