Він виглядав здоровим і життєрадісним – як завжди, – поки за кілька днів до Нового року їй не зателефонувала матір, повідомивши, що тата непритомного завезли до лікарні. 30 грудня 2011-го Родіон Столяр помер, не приходячи до свідомості.
Пройшло більше року, але й зараз Діана відчула, як очі наповнюються сльозами від згадки про батька. Вона знала, що розчарувала його. Вона любила татка, як нікого іншого, і, попри це, розчаровувала від самого свого народження. Коли Софія Столяр, мама Діани, завагітніла, Родіон страшенно хотів сина. Він безперестану торочив про те, як навчатиме хлопчика літати, спочатку – на планерах, потім – на одномоторних турбопропелерних літаках, як неквапом плекатиме в ньому потяг до конструювання – магічну здатність вигадувати, а тоді примушувати здійматись у повітря важезні машини з металу. Родіон мріяв, що колись розділятиме із сином ейфорію, дивлячись, як їхнє спільно спроектоване крилате дітище, що пройшло довгий шлях від креслярської дошки до лискучого красеня з алюмінію і композитних матеріалів, уперше розганяється на злітній смузі, стає на крило і підіймається в небеса, втім… народилась Діана. Другої дитини Софія Столяр не захотіла. Родіон обожнював дочку, з того моменту, коли вона заговорила, ставився до неї, як до рівної, але, мабуть, сам того не усвідомлюючи, виховував її наче сина. Діана це знала, відчувала і, незважаючи на безмежну, часто ретельно замасковану любов до батька, постійно бунтувала. Вона не хотіла вступати до Національного авіаційного університету, не бажала йти на роботу до АНТК ім. Аронова, підкреслено не вдягала шолом, гасаючи з Геннадієм на мопеді Києвом, не послухала батька, який просив її почекати і не виходити заміж.
«Боже, якою я була дурепою…»
Поправивши рукою подушку, Діана лягла на спину і прикрила передпліччям очі.
«До біса ті котлети! Завтра якось упораюсь».
М’язи ніг та спини стугоніли від звичної втоми, але сон не йшов. Жінка перескочила думками у завтрашній день – їй, як ніколи, потрібна була допомога. З Геною було б значно легше. Вона лишила б малих на нього, владнала б усі справи з дитсадком. Та й необхідності відправляти Даню й Артема до садка просто зараз не було б. Хлопчаки мали би більше часу, щоб адаптуватися. Але Гена облажався, підставив її – як завжди. Після того, що сталось у листопаді, вона нізащо не зателефонує йому першою.
Діана відчула, як у грудях зростає ядуча суміш образи й неприязні. Гена ніколи нічого не доводив до пуття! Сатанинське вміння обламувати все в останній момент було другою найбільш ненависною Діані рисою характеру її чоловіка. Пальму першості, беззаперечно, утримував тривкий, монолітний сплав нетямущості й ліні, який шість чи сім років тому, ще до одруження, жінка сприймала за незначний (ага, ще б пак!..) побічний ефект богемного способу життя молодого й перспективного київського поета на прізвисько Геч. Відновивши в думках події минулої осені, жінка зрозуміла те, що її батько намагався ненав’язливо натякнути відразу після знайомства