вочевидь, устиг приноровитися до звичаїв індіанців, отож залишався так само німим та нерухомим, як і вони.
Нарешті Чингачгук повільно обернувся до сина й спитав:
– Хіба макуаси наважилися лишити сліди своїх мокасинів у цих лісах?
– Я йшов за ними, – відповів молодий індіанець, – і знаю, що їх так само багато, як пальців на моїх обох руках, але ці боягузи ховаються у засідках.
– Крадії розраховують на здобич та скальпи, – сказав Соколине Око. Цей француз Монкальм послав своїх шпигунів навіть до нас у табір, щоб дізнатися, яким шляхом просувається наш загін.
– Досить! – перервав його старший індіанець. – Ми проженемо їх із хащів, як оленів… Соколине Око, сьогодні ми повечеряємо, а завтра покажемо макуасам, що ми – справжні чоловіки.
– Я однаково готовий і до того, і до іншого, – відповів мисливець. – Але щоб роздобути ірокезів, треба спочатку знайти цих боязких кротів. А щоб повечеряти, необхідно спершу знайти дичину… Аж ось і вона, ця дичина, про вовка й промовка. Я бачу там одного з тих великих оленів, яких зустрічав цього літа. А тепер, Ункасе, – додав він напівголоса, – я готовий закластися, що всаджу йому кулю проміж очі.
– Не може того бути! – вигукнув молодий індіанець із юнацьким запалом. – Адже з кущів видно тільки роги тварини.
– Він – хлопчик, – сказав білий, звертаючись до батька Ункаса. – Невже ти не знаєш, що мисливець, побачивши тільки частину тварини, може здогадатися, де ховається все її тіло?
Білий закинув рушницю, щоб показати своє мистецтво, але старий воїн відвів його вбік і спитав:
– Соколине Око, хіба ти хочеш битися з макуасами?
– Ці індіанці нутром відчувають природу лісів, – промовив мисливець. – Я маю залишити оленя твоїй стрілі, Ункасе, бо мені довелося б убити дичину для того, щоб її з’їли ірокези.
Ункас кинувся на землю і став підповзати до оленя якомога обачніше. Наблизившись до куща, за яким сховалася тварина, він із надзвичайною вправністю наклав стрілу на тятиву. Тим часом роги тварини ворухнулися, ніби їх власник почув небезпеку.
За мить почувся свист стріли – і поранений олень упав просто до ніг свого ворога.
– Ось справжня індіанська вправність, – зауважив білий, – хоча стріла є зброєю недосконалою та потребує ще й ножа для завершення справи.
Спритно уникаючи рогів розлюченої тварини, Ункас кинувся до неї та всадив ножа оленю в горло, відтак той упав на берег річки, забарвивши своєю кров’ю світлі води.
– Тсс… – промовив індіанець, швидко повертаючись убік, мов собака, який почув дичину.
– Та тут ціле стадо! – здивувався мисливець, в очах якого з’явився блиск. – Якщо вони наблизяться на відстань пострілу з рушниці, то я підстрелю одного з них, навіть якщо всі шість племен почують гуркіт зброї. Що скажеш, Чингачгуче? Невже для твоїх вух ліс зовсім німий?
– Тут був один олень. Але й той тепер убитий, – відповів індіанець, низько нахиляючись