як і будь-яка вулиця в Лондоні.
– Ми не сперечатимемося про переваги цього шляху, – сказав Гейворд, усміхаючись. – Ми довірилися індіанцю, який хотів провести нас таємною стежкою, але й сам тепер загубив її.
– Індіанець заблукав у лісі! – Мисливець похитав головою. – Хіба таке можливе? Адже і сонце, яке вже опалило верховіття, і річище, і листок на кожному дереві оповідають йому, в якій частині неба запалає сьогодні вночі північна зірка. У лісах повно прокладених оленями стежок, які ведуть до струмків і солоних джерел. Усі вони добре відомі кожному… Та й дикі гуси ще не полетіли до Канади. Дивно, що індіанець заблукав між Горикеном та закрутом річки. Може, він мохок?
– З походження ні, хоча це плем’я прийняло його. Його батьківщина розташована трохи далі на північ, і він належить до індіанців, яких ви називаєте гуронами.
– Ось як! – вигукнули обидва супутники білого мисливця, що досі мовчки сиділи, але тепер скочили, із цікавістю прислухаючись до слів мандрівника.
– Гурон! – повторив мисливець та знову похитав головою. – Це плем’я крадіїв, і хоч би хто їх усиновив, із них нічого не вийде, окрім боягузів та волоцюг. Якщо ви довірилися одному з них, то я, зізнаюся, здивований, що з вами не сталося чогось гіршого.
– Стосовно цього ми не маємо страху, бо Вільям-Генрі досить близько звідси. Ви забуваєте також, що наш провідник тепер мохок та служить англійцям.
– А я кажу вам, що той, хто народився негідником, ним і помре! – рішуче заперечив Соколине Око. – Мохок! Якщо говорити про чесність, так треба взяти за приклад делаварів і могікан.
– Годі про це! – нетерпляче перебив його Гейворд. – Я не прошу вас оцінювати людину, яку добре знаю. Краще скажіть, як далеко ми від форту Едвард?
– Це залежить від того, хто ваш провідник. Мабуть, такий добрий кінь, як ваш, міг би пробігти значну відстань між сходом та заходом сонця.
– Без зайвих слів, друже! – сказав Гейворд, гамуючи своє невдоволення. – Якщо ви проведете нас до форту, ваша праця не залишиться без винагороди.
– А хто заручиться, що я, вчинивши так, не проведу ворога й шпигуна Монкальма до наших укріплень? Не кожен, хто розмовляє англійською, є вірнопідданим короля.
– Якщо ви служите при армії розвідником, то, напевне, знаєте про шістдесятий королівський полк.
– Шістдесятий! Як не знати!
– Тоді, можливо, вам знайоме ім’я майора цього полку?
– Так, я чув, що це місце посідає якийсь багатий молодий пан із південних провінцій. Він занадто молодий для цього. Втім, кажуть, він хороший офіцер та хоробрий солдат.
– Хай би ким він був, але цієї хвилини він стоїть перед вами і, звичайно, він – не ваш ворог.
Мисливець глипнув на молодого чоловіка і, знявши шапку, промовив довірливішим тоном:
– Так, значить, провідник обдурив і покинув вас?
– Гадаю, що ні те, ні інше. Принаймні він іде за нами.
– Я хотів би поглянути на нього хоч раз. Якщо він справжній ірокез, то я впізнаю його за шахрайською фізіономією й за розфарбуванням, –