буде, княже! – підтвердив речник. На його обличчі проступили плями кольору стиглої редьки.
Пекич віддав князеві скупий уклін і вийшов з покою. Важкі кроки двічі народженого наповнили терем скрипінням. Хоча підлоги і східці у теремах скрипіли завжди, цього разу Томирад почув у цих звуках наближення злих справ.
Чоломир подивився на недопиту жерцем братину, вказав на неї синові:
– Вилий за поріг.
Коли темрява накрила землі Білого племені, княжич Томирад опоясався оберегом-причепендою, непомітно висковзнув з дитинця й попрямував до того краю городища, де між двома велетенськими брилами куничі зробили сміттєву хвіртку. Через неї непотріб скидали крутосхилом до болотистої стариці. Хвіртку охороняла невеличка вежа, котра – наче жмут волосся на голеній голові – примостилася на брилі. В цю ніч на вежі вартував ближній Томирада – молодий дружинник Цапик. Цього свого джуру княжич уже не раз спробував у ділі й довіряв йому як собі. Ще пополудні Цапик передав Доброславі, Горановій онуці, що старший син Чоломира має до неї невідкладне та секретне слово. Місцем зустрічі призначили вежу на брилі.
Побачивши княжича біля хвіртки, Цапик пересвідчився, що ніхто не вештається поряд, й спритно збіг униз.
– Вона там, князенко, – шепнув він Томирадові. – Перелякана. Що сталося?
– Потім, – Чоломирів син заскочив на східці. – Все скажу потім. Спірка ще не повернулась?
– Вже з батьком. А що?
– Потім, – Томирад уже відчиняв двері, що вели до нижньої кліті вежки.
Перші хвилини зустрічі, як годиться між закоханими, минули в обіймах і поцілунках. Насилу відірвавши обличчя від жадібних і вправних Доброславових губ, Томирад навіть не мовив, а видихнув:
– Славко, тобі тікати треба.
– Що сталося? – В очах дівчини глибока синь ранньої ночі мішалась з хіттю і недобрими передчуттями.
– Завтра всіх вродливих дівчат потягнуть до ордалій.
– Навіщо? Хтось вчинив лихе?
– Ні, то інше.
– Яке інше?
– Боже знамення.
– ?…
– Старійшини і могитичі кажуть, що ви такі вродливі волею Богомола. Що від того буде біда. Усім біда. Батько наказав лаштувати ордалії. Вас проведуть через залізо. Кого обпече – пошлють до богів.
– Розпечене залізо?
Томирад відчув, як сіпнулося гаряче тіло дівчини.
Онуку Горана струсили дрижаки. Княжич притиснув її до себе, відчув на губах шовковисте волосся.
«Добре, що не плаче», – гайнула в його голові зайва думка. Доброслава плакала рідко, натомість ходила з воями на полювання й у розвідки. Дівчина з роду Тура мала на тілі бойові шрами, залишені не лише кігтями хижаків. Відколи плем’я зустріло жінок-воїтельок зі знаками Богомола, старійшини не забороняли сильним і спритним дівчатам навчатися військової справи. Така політика була тим більш доречною, що програні битви зменшили число боєздатних мужів.
Доброслава раптом випручалась з обіймів княжича.
– Кого ще пектимуть залізом? – спитала вона.
– Усіх