дивились на ритуал. Давні майстри зробили їх із золота – променисто-сонячну Карну-Савру, непримиренну, закуту у лев’ячу подобу Карну-Ашу і заглиблену у свої сни Карну-Морану. Тільки у цьому святилищі аватари богині витримували присутність одна одної. Тільки тут вони забували про своє суперництво, що сягало темного лона часів. Витримували і забували заради наречених свого спільного сина.
Їх приводили сюди перед світанком, ретельно вимитих, намащених сандаловим маслом та загорнутих у сніжно-білі вісонові полотна. Кожна у лівій руці тримала гілку терену. Їхні правиці були зв’язані однією довгою червоною мотузкою. Попереду йшла стара жриця з титулом Садгани – «тієї, що веде до мети». Мотузка, що єднала наречених Богомола, тричі обвивала поперек Садгани. Через кожні три кроки стара промовляла:
Вахана, вахініг, ар-вагні,
Проведи, огорни, опали-освяти
Перед аватарами Триликої наречених розгортали, щоби богиня могла сама переконатись: жодного ґанджу, жодної вади немає в тілах, призначених її сину.
Наречені були не худими і не товстими, не високими і не низькими. Їхнє волосся не було ані грубим, ані м’яким, їхні груди не спокушали надмірними розмірами, проте й не потребували пошуків. Шкіра наречених не дратувала мармуровою білизною і не принижувала спостережника плебейською засмагою. В кожної з них не було ані гнилого, ані дірявого зуба. Їхню цноту дослідили і підтвердили пильні служниці Триликої. Природні запахи їхньої плоті були приємними, а голоси – мелодійними. Всіх їх єднала незрима та неозначена сила, що виходила з юних тіл. Якби на ритуалі опинився чоловік, він би відчув цю силу як непереборну хіть, хоча сутність-вастуа її була незмірно глибшою за енергії статевого потягу.
Й цього ранку все було як завжди.
Жриць богині наповнювали священний дрож і священна радість. Дрожем їхні тіла відкликались на вастуа наречених, підтверджуючи, що вибір був зроблений правильно, що й цього року син Триликої буде тріумфувати в насолоді своїй і явить силу свою племенам і народам Великого Степу.
Цілу ніч жриці виконували біля святилища і всередині храму складні ритуали, готуючись до приходу наречених, проте жодний паросток втоми не виріс в їхніх тілах, не лише в молодих, але й у тих, чий вік наближався до столітнього. Час від часу вони прикладались до золотих і срібних чаш з напоєм, котрий в цих краях називали сомою. Хоча напій цей був животворним і незмірно збільшував сили жриць, він не був тією правдивою сомою давніх часів, що її вживали великі посвячені минулого від Кайшавани до Заратуштри.
Секрет тієї старої соми було втрачено.
І ще багато чого, про що не згадували.
Попри всі древні втрати, ритуал ретельно відтворював святощі, встановлені тисячоліття тому. Жриці, збуджені новою сомою, наснажені вастуа юної і досконалої плоті, що наближалась до храму, співали належні закляття і водили належні процесії. Кожне слово у цих закляттях, кожен крок, жест і оберт у цих подорожах незмінно повторювались з року в рік уже майже шістнадцять