де вони всі й познайомилися наприкінці серпня. Драйв, який захопив їх у вир музики та спілкування, був занадто сильним, щоб йому чинити опір. Та й не було причини чинити опір. А потім жартівливе одруження! Хтось же вигадав усе це. Хтось придумав, а вони з радістю взяли участь і після цього, як після справжнього одруження, влаштували в окремому наметі потрійне весілля без гостей. Кожен був одночасно і нареченим, і гостем на весіллі своїх друзів. А потім, коли прощалися, домовилися відсвяткувати разом «Шенґенську ніч». Ця ідея, здається, спала на гадку Барборі. Вітас зрадів, але сказав, що у нього в Каунасі не можна: занадто маленьке помешкання, хоч і своє власне – подарунок від батьків на честь закінчення ветеринарної академії. До Інґриди, яка живе в Пренаї, далеченько. Клаудіюс та Андрюс своїм мовчанням дали зрозуміти, що також не зможуть стати гостинними господарями. І тільки у Ренати виявилося достатньо місця, щоб влаштувати це свято. Вона жила на хуторі Пієнаґаліс, на цьому литовському хуторі, на своїй землі, вкритій снігом. І їздила вона в Анікщяй двічі, зустрічаючи з автобуса друзів і відвозячи їх у будинок. А наступного дня після «шенґенської забави», коли всі відіспалися та пообідали, відвезла їх назад на Анікщяйський автовокзал. Відвезла за один раз, здивувавшись, що в її маленькому «фіаті» на задньому сидінні вмістилося аж четверо пасажирів! А вони не тільки вмістилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже їх назва хутора розсмішила. Пієнаґаліс – коріння молока. «У тебе ж жодної корови!» – реготав Клаудіюс. «А яке в молока може бути коріння?» – питала теж із посмішкою на обличчі Інґрида. Рената кермувала машиною і на їхні запитання тільки стенала плечима. І сама при цьому думала про «коріння молока». Адже й її колись ця назва – Пієнаґаліс – здивувала. Коли була зовсім маленькою. «Все має коріння, – відповідала тоді на її цікавість бабуся Северюте. – У каміння, в історій, у трави й у молока. Коріння молока дуже схоже на коріння трави! Якщо молоко на траву пролити, то піде воно в землю по корінням трави…»
Голос бабусі Северюте пролунав у пам’яті Ренати дзвінкіше, ніж зазвичай.
Тепер чотири пасажири зі заднього сидіння роз’їхалися по двоє в дві країни, а ті, хто сидів на передніх, залишилися наразі вдома, в Литві.
– То що ж приготувати? – спитала себе Рената.
Дід Йонас зізнався, що про вечерю почав думати з обіду, якого вирішив не їсти. Апетит уже не той, що раніше. Зовсім не той. По два апетити на день не навідується! Тому вирішив зберегти той єдиний, що ще з’являвся у нього в думках і бажаннях, на вечір.
На кухонному столі по центру – дерев’яне кружальце: підставка для каструлі чи казанка, дві тарілки, виделки, ножі. І дві чарочки. Строго, по-прусському. Нічого зайвого.
Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кімнату. Дід звеселів, вловивши простий і знайомий аромат тушкованих свинячих реберець із картоплею.
– Ти ж зі мною вип’єш трохи? – спитав він, уже сівши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарілку.
Не чекаючи відповіді, налив собі й їй гіркого бальзаму.
– Діду, – Рената