що летіли вниз.
– Siadaj![7] – Чоловік заклично вказав Кукутісу рукою на віз.
Старий підійшов, незграбно підстрибнув, відштовхнувшись здоровою ногою і відвівши трохи вбік дерев’яну. Сів боком, обернувся до візника, кивнув на подяку.
Візник стьобнув рябу коняку коротким батогом, і віз знову рушив у дорогу. Рушив безгучно, що само по собі насторожило Кукутіса. Вже зустрічалися йому в житті безгучні вози, що везли підібраних випадкових попутників у вічність, з якої немає вороття. Траплялися 1918-го, коли війни вже майже не було, але не було й їжі. І тоді села вибирали візника, змащували добре колеса воза, щоб не скрипіли, і відправляли на найближчу путь, аби візник підібрав якогось мандрівника молоденького, вбив, голову відрізав і викинув, а тіло в село на їжу привіз. Тіло без голови й обробляти легше. Голова ж відволікає, змушує вдивлятися, замислюватися: звідки людина прийшла, якого роду, якого кольору очі?
Кукутіс нахилився вперед, щоб на колеса зазирнути, та мало не злетів з воза на вибоїні. Однак встиг помітити, що колеса під возом були від автомашини.
Небо попереду світлішало. Снігові хмари вичерпалися, весь свій запас розгубивши. І хоч дорога була ще вкрита снігом, але він на ній не затримувався, раз по раз оголював гострі, вичавлені ще восени іншими колесами краї колії, заморожені зимовим повітрям.
– Тобі куди треба? – спитав, не обертаючись, візник.
– Прямо, – відповів Кукутіс. – У Париж.
Візник озирнувся. На губах з’явилася посмішка.
– Це ж далеко, за Варшавою! А навіщо тобі туди?
– На похорон.
– Спізнишся!
– Ні. Він ще не вмер.
– Хто?
– Покійник. Небіжчик ще живий…
Візник стенув плечима й обернув свій погляд на рябого коника, що тягнув віз не надто прудко. Стьобнув його коротким батогом, і той побіг швидше, через що і віз затрясло веселіше на мерзлому ґрунті, і Кукутіса кілька разів підкинуло, та так, що він мало спиною на солому не беркицьнувся.
«Хоче, щоб я не спізнився?!» – подумав про візника Кукутіс, сильніше вхопившись руками за бік воза, на якому сидів.
Розділ 7. Париж
Шоста ранку ще не настала, коли автобус причалив до паризького тротуару в Порт Майо. Відразу ж навпроти кав’ярні, перед якою смаглявий магрибинець підмітав вулицю. Водій увімкнув світло в салоні, та злежала за ніч маса пасажирів заворушилася, стала розпадатися на людські одиниці, що лиш прокидалися.
Андрюс розплющив очі. Кинув погляд на Барбору. Та ще дивилася сни. Будити її не хотілося. Хоча мрія дівчини – прокинутися в Парижі – тепер була за кілька миттєвостей від реальності. Й усе ж Андрюс тягнув ці миті, розтягував їх на секунди та десятки секунд, бачачи, як неспішно і, слава богу, неголосно, підіймалися зі своїх місць інші пасажири.
Він озирнувся, намагаючись побачити кілька знайомих облич, тих, хто сідав разом із ними у Вільнюсі в цей автобус. Але, дивна річ, пасажири виходили