сподівань. Але деяким сподіванням краще згоріти, ніж збутися. Чому ж тоді сонце скреготіло в небесах, ніби було не сонцем, а залізом, притиснутим до шкла?
Тому що я згадував свою першу зустріч із поліцією…
Було мені тоді років шість. Хтось доніс на вуйка Фонся, і в кнайпі того дня через незваних гостей не те що яблуку було ніде впасти – мухи не літали. Заклад прочісували уздовж, упоперек і по периметру, перевертали меблі, били посуд, виливали напої, висипали всі наші запаси.
Я врятував пригорщу сушених слив з-під чиїхось підборів і сховався під шинквасом. Сливи були забороненими смаколиками, як і будь-які інші смаколики, за які не було чим заплатити. Серед загального сум’яття й переполоху я віддирав м’якоть від кісточок, запихав і те, і друге до рота, отримуючи насолоду від самого процесу і сподіваючись, що вуйко Фонсьо мене не помітить. Аж тут над шинквасом загуло:
– Ця скотина ще сміє божитися, що вперше чує про Станіславову крамницю!
– Нічого, ми притиснемо його до нігтя. Він у нас буде димати,[25] аж гай шумітиме!
– Правду кажеш. Альфонсо Грубер дістане зараз, як дід в торбу! Він чоботи в мене буде лизати…
Я виплюнув кісточку, вибрався з-під бар’єра і закричав зо всіх своїх шестирічних сил:
– Неправда! Мій вуйко всіх вас змусить лизати йому чоботи! І кнайпу примусить вилизувати, щоб блищала!
Старший із цих двох наказав мене схопити. Я виривався. Тоді він наказав наповнити водою одне з відер, куди ми зливали помиї, узяв мене за шкибарки і засунув головою у воду. Повітря я встиг набрати, але, як виявилося, мало. Я рвонувся, але тримали мене міцно. Під водою було тихо, шум доходив сюди, мов крізь вату, але я чув, як вони сміялися. І чув, як розганяється в шаленому танці кров. Я не витримав і вдихнув. Вода полилася в ніс, у горло, і оскільки я знав тільки один орган всередині людини – живіт, – то уявив, як вода наповнює його по вінця. Від цього зробилося ще страшніше.
А десь високо в небесах заскреготіло сонце. Уперше за всю мою біографію. І, звісно, не востаннє.
Коли мене витягли, я довго кашляв, валяючись біля їхніх ніг. І тоді над вухом зашипіло:
– Ану, бастарде, повторюй за мною: мій вуйко – бодяк[26] і хіхляч,[27] мій вуйко – злодій і вбивця.
Я припіднявся на ліктях:
– Мій вуйко найкращий!
Пригадую, удруге мою голову тримали під водою набагато довше…
Поліціянти не знайдуть тоді в нашій кнайпі коштовностей із пограбованої ювелірної крамниці, бо їх встигнуть вчасно сплавити. У бочках із оселедцем…
Але я цього не знатиму.
4
Увечері ми сиділи на шкурі ведмедя перед розтопленим каміном і мовчали. Поруч сиділа тиша. Вона, темноока, знала, хто винен, але теж мовчала. Тому що називалася тишею. А я звався Мар’яном Добрянським, і розумів, що вона мене не видасть. Але це чомусь не тішило.
– Завтра… Уявляєш, завтра на мене одягнуть кайданки, виведуть звідси під конвоєм, і я більше ніколи сюди не повернуся. Уявляєш?
– Дурниці.