сорок восьмому, коли цісар проголосить амністію для політичних в’язнів, з тюрми вийдуть лише мій дід Генріх і його мати. Мій прадід за цей час повіситься в камері, щоб уникнути зізнання під палками, а дівчата від жахливих умов проживання помруть у застінках. Тато якось їздив потім до Кракова, але повернувся сам не свій… А на всі питання говорив: зачекай до повноліття, тоді будеш знати і робити все, що вважатимеш за потрібне. Тому я навіть архів його не чіпав, чекав до повноліття… Якби він мені хоч щось розповів! Ми мало з ким приятелювали, мама займалася домом, тато – продажем збіжжя, а я понад усе любив сидіти в нашій бібліотеці… Хоча ні, був один чоловік, був, отой помічник управителя друкарні Михайло, про якого намісник казав, що він начебто викрав мого брата. Дивно, але батько згадував про нього, як про найкращого свого друга… Але і він загинув. Давно.
Завжди сідайте за колом світла. Особливо, якщо погано володієте собою. І здригаєтеся від найневинніших слів.
– Усі померли або не хочуть мене знати. Я один залишився… Але, Мар’яне, невже ти вважаєш, що я пішов би зараз до когось із них з простягнутою рукою: прихистіть мене, Бога ради, мені, бачте, нема де жити. А чого раптом? Ну, знаєте, я син убивці!
Вогонь зметнувся золотим розсипом іскор і обпік темноту. Але та, не гаючись, відомстила, викравши кинуте в неї пекуче золото. Іскри канули в нікуди.
– О, я вже бачу, як мої сусіди з усім своїм виводком зберуться завтра на прогулянку біля мого дому. Та вони шиї собі позвертають! Дивіться, дивіться, це ведуть бувшого дідича Накваші, і ніякий він не пан Губицький, пам’ятаєте, гоголем ходив, знати нас не хотів, а тепер плететься, як підбитий пес. У землю дивиться, а земля не його – крадена! Треба буде розказати знайомим, якого ми мали сусіда…
Ох уже ці дворяни! Їх роблять убогими, а вони скиглять над зганьбленою честю.
– Зв’яжися з адвокатами. Усе це тільки їхні припущення.
– Які адвокати? Я говорю про завтрашній день. Що я буду робити завтра, Мар’яне?! Челядь за моєю спиною буде змішувати імена батька і матері з брудом, а я навіть не матиму права їх захистити! А мій опікун? Та він першим потре руки від задоволення… Що я скажу їм усім завтра? Що мій тато був одним з найдостойніших мужів на світі? А моя мати – найшляхетнішою у світі жінкою?
Із цими останніми твердженнями я міг би посперечатися, але хто тут мене питав?
– Та вони мене засміють! Ні, я не подарую їм такого задоволення. Я не стану посміховиськом для публіки… Я знаю, що мені робити.
Він замовк, а темнота подивилася на мене підступно і холодно. Якимось незбагненним чином збувалося все, чого я хотів.
– Мені просто зараз розчулитися чи почекати до завтра?
– Завтра не буде.
– Чудово. Як говорив один мій знайомий: цвинтар без тебе був би порожній.
– Це краще, ніж безчестя!
А що я казав!
– Послухай, Яне, – раптом почав я, – життя не закінчується, коли приходить біль. Життя закінчується, коли ніщо вже не болить.
– Ти