на рівні кидка. Передумуючи, надто пізно передумуючи.
Метал увійшов глибоко, майже на три четверті своєї довжини. Не підвів мене добрий метал.
Фігура біля стовбура постояла трохи і почала повільно осідати долу. Ніби перехотіла стояти біля дерева, схожого на прангер. Ніби раптом захотіла подрімати.
Чоботи зробилися важкими – не підняти, віки старезними – не дожити, ножі швидкими – не врятуватися. Спливли хвилини, й ображений вітер нехотячи доніс до мене слабкий смішок і охриплий голос:
– Усе в порядку, Мар’яне.
У нього завжди після приступу задухи з’являлися усмішка і хрипота. Правда, руки з горла він поки не віднімав.
Вітер мені не пробачив і плиском вдарив у лице. Той, інший, навіть не задумався над тим, що він може мене не пробачити.
– Правда, усе в порядку. Не дивись так.
Я підійшов і висмикнув застряглий трохи вище людського зросту кавалок сталі. Рука знову відчайдушно обважніла. Не дивлячись, запхнув свою коштовність за пояс. І далі дивився на тонку білувату мітку на корі, схожу на клеймо. Виявляється, дерева теж бувають таврованими, як люди.
– Ще тато любив повторювати, що я можу вивести із себе навіть янгола.
Янгола – запросто. У янголів немає в запасі диявольського терпіння. Яке іноді теж дає збої. А те, чим дорожиш, виявляється насправді просто кавалком сталі.
Знизу на мене дивилися очі з дуже білими, як у всіх рудих, білка́ми.
– Слухай, Мар’яне, а навчи мене так метати ножі!
Мабуть, на моїй пиці проступила певна зрозуміла думка, бо Янек одразу приснув у кулак.
– Ну чому кожного разу, коли я прошу поділитися зі мною хоч малою частиною твого досвіду, ти корчиш таку гримасу, що я починаю боятися, чи все в тебе в порядку з травленням, мій передбачуваний друже? Чому все доводиться витягати з тебе кліщами? Ось я, наприклад, коли б що вмів, одразу б тебе навчив.
Настала моя черга прискати в кулак. Тільки кулаки мої для іншого створювалися. І стискалися вони в такі хвилини до хрускоту. Ніби десь поруч пес люто гриз кістку.
Я присів перед ним, заодно роздумуючи, що б таке відповісти, щоб і чесно було, і легко засвоїлося.
– Ліпше погано книжки читати, ніж добре скручувати карки.
Білки́ на мить померкли, а потім молодецьки полізли з орбіт.
– А ти вмієш скручувати карки? Навчи, га?
Усе, останній раз я веду баляндраси[36] із цямкачами![37] «Вмієш гризти – гризи, а в наставники не пхайся – зуби повибиваю», – сказав я звірові всередині себе.
«І по бібліотеках нема чого більше лазити, зрозумів?»
…Мій батько дуже любив книжки. Тому, побачивши в Губицьких величезну бібліотеку, я провів там майже цілий день. Просто прогулюючись поміж стелажами, торкаючись корінців, витягаючи навмання першу-ліпшу книжку, гортаючи її, час від часу прочитуючи окремі уривки і знову повертаючи на полицю. Я пробував уявити себе в шкурі мого батька, пробував відчути те, що відчував він, помічник друкаря, ким бачив він себе і що могли б розповісти йому ці книжки.
Зовсім