спробував зберегти мирний настрій.
– Щоб жити, треба їсти. Щоб вижити, треба вміти добувати собі на прожиття, урозумів?
Я якось говорив, що він був упертим. Так ось, я помилявся. Він був безнадійно впертим.
– Їж сам, – презирливо пересмикнув він плечима, ковтаючи слину. За милю було видно, як його підмивало хапнути обома п’ятірнями скільки хапнеться і запхати собі в рот. Я особисто так і чинив кожного разу, коли траплялася нагода. А траплялася вона нечасто. Вуйко Фонсьо добре знав, скільки в нього чого на кухні і в засіках, і якщо заставав кого за неналежним заняттям… Вічно голодні, ми билися до крові за право піднести до рота окраєць хліба. Чому ж тепер цей окраєць залишався в моїй руці неторканим?
Легенький стрибок – і я опустився поряд із Янеком, ніжно беручи того за барки.
– Слухай мене, цямкачу, і не бреши потім, що не чув.
Блукаючий погляд якось сам повернувся до мене. Очі часто-часто закліпали.
– Тут нема матусі і татуся, які гладили б тебе по голівці, примовляючи: ну ще одну ложечку, лебедику. І нема няньки, яка впрошувала б: а це за дідуся. Я на цю роль не годжуся, але якщо не вийде по-доброму – власноруч прив’яжу тебе до дерева і нагодую. І вір мені, ти в мене все з’їсиш!
Очі більше не кліпали, а щоки почервоніли, як у дівчини на сватанні. Подякуй ще, що заздалегідь попередив. Небагатьох я попереджав.
Коли на небо повиносили провітрити всі можливі пуховики, подушки і перини, ми рушили в дорогу. До слова: Янек ум’яв призначену йому порцію, усім своїм виглядом демонструючи протест. Давай-давай, демонструй, переживемо.
Настрій мій дещо покращився, ніби після вдалого жарту. День мав бути пригожим, Янек – безмовним, а рідне місто – близьким.
Правду кажуть: обіцяного три роки ждуть. Першим вибравшись із вибалка, я одразу ж скотився назад, зариваючи себе і Янека в найближчий верболіз. Добре, що ми не йшли гостинцем. Кільканадцять вершників щойно з’явилися на дорозі з того боку, звідки мали вийти ми.
У вухо задмухало:
– Чому ми ховаємося, може, вони на навчання їдуть?
Ну не вміли пан Губицький довго дутися, особливо коли на язиці крутилися сотня-дві дурнуватих запитань і, звичайно, під рукою був той, кому можна їх усі ставити.
Вершники неспішно зацокали повз нас. Точніше, цокали не вони, а коні, але в нас так уже заведено: не конячка-розумниця довезла, а молодець-наїзник доскакав. Був би він таким молодцем, якби довелося на своїх двох усі милі цокати?
– Угу, на навчання…
Ні, я не сперечався. Могли навіть парубки прямувати в сусіднє село на танці – неділя як-не-як! Могли. Але надто вже серйозно сиділи на них темно-сині уланки[39] з темно-червоними обшлагами і обшивками комірців та десятьма білими ґудзиками з кожного боку. А чапки[40] з бичачої шкіри з козирком від сонця і темно-червоним вершечком та такого ж кривавого кольору панталони, заправлені в чоботи, одним своїм виглядом мали наганяти страх!
Я вже не кажу про карабіни Штаєра з високою скорострільністю, револьвери Гассера та кавалерійські шаблі з посрібленими ефесами! І коники їхні стрій тримали аж надто рівнесенько, як