в потилицю припекло, а Роман усе сидів і сидів під копою недвижно, як та каменюка. Схаменувся тільки, коли гуркіт від дороги пішов. Ноги налиті розім’яв, із-за копи вийшов. Гля’ – сам Залусківський із якимось незнайомим. ЗІЛа на дорозі кинули, до копи чешуть.
Залусківський Романа побачив – і незнайомцеві, тихо так:
– І ще одне прохання. Ви, Анатолію Петровичу, не кажіть, що ви зі страхової компанії, бо…
– Бо що?
– Та кровососи ж! Як узнають, що я копу застрахував, будуть із мене гроші тягти.
– Ну, я не знаю…
– Я віддячу! – Залусківський страховикові.
Той аж спину розправив.
– Оце діло. Добре, не скажу.
– Ну, здоров, Романе! Як справи? – Залусківський ляснув по Романовій долоні. – Горілки не пив? У дівок під копою не встромляв?
Роман око примружив.
– Та ні…
– А це людина із санстанції. Оце у справах їхали. Дай, думаю, на копу гляну.
– А що на неї дивитися. Стоїть собі.
– І ви тут цілодобово? – запитав незнайомець.
– Так. – Роман на нього око скосив: що треба?
– І нікуди ні кроку?
– Так.
– А ім’я ваше, прізвище…
Залусківський підхопив незнайомця під руку, потягнув від копи.
– Ну що ж ви, Анатолію Петровичу! Я вам потім його прізвище скажу. У машині собі спокійно запишете. Ми ж домовилися.
– Та стійте ви! Я ще копу хтів обійти, – пручався незнайомець.
– І що її обходити? Копа як копа. Головне – під цілодобовою охороною. Поїхали вже папірці заповнювати. Мені ще справ…
ЗІЛ загуркотів по дорозі, Роман услід машині глянув, насупився.
– Та ні… то я дурне сказав – «ні кроку».
І пішов у бік Шанівки.
– Це якими ж дурними мали би бути ті чужі курви, щоб серед білого дня в копі Залусківського колупатися, – розмірковував дорогою.
Раїса якраз примірювалася знести курці голову сокирякою. Обернулася.
– О! Чого це ти вдома, Романе? А копа? Залусківський вигнав?
– Та ні. Я на хвилю.
У жінки сокиру з рук.
– Давай сам.
Хрясь! Бідолашна курка й не кувікнула.
– То пощо прийшов? Дай картоплі наварю. Візьмеш.
– А хлопець де? – озирнувся. – Чуєш, Раю! Де Сашка?
– Де ж йому бути. У школі.
– От шкода. Я ж бо хтів, щоб він мене підмінив, а я б за соляру домовився.
– Давай я тебе підміню.
Рая на чоловіка дивилася – і не впізнавала. І тверезий, хай би йому грець!
– Ні, крутися вже по хаті. Піду. Хай завтра вранці Сашка на копу прийде.
– Добре. Стій! У мене тут… – Рая відсунула від стіни мішок із борошном, витягла з-під нього пляшку «Столичної». – Ось! Візьми із собою.
Роман – в очі жінчині.
– Рая… Я як схочу напитися, то знайду. Сховай. Хай буде.
– Ромчику…
Жінка – руками по столу безпорадно. От наче треба їй щось у руки, щоби надійніше стало. А тут – сокира. Рая на неї руки й поклала.
– Ромчику…
– Ну?
– Що