нашому кургані копатися, бо він, бач, від древньої цивілізації.
– Брешеш? Я на кургані тисячі разів була. Нема там ніякої… цивілізації.
– От ти, Катька, журналів не читаєш і нічо’ не знаєш. Під курганом – скарб древній. Точно. Люди ж колись не дурні були. Стільки землі на купу недарма наскладали. Щоб ніяка зараза до їхнього скарбу не добралася.
– Оце так…
– А ти що думала?
– Думала, курган для того, аби…
– Що?
– До неба ближче. І весь світ роздивлятися.
– Одне іншому не заважає, – вирішила Людка. – Ну, піду. Буду готуватися.
– До чого?
– Стиць, Катя! Стільки всього… Магазин завтра приїжджає! Сашка із Сергієм свій сюрприз для нас готують! А ще – ті люди вчені! Як думаєш, двох заколок досить? Чи, може, ще одну в Миколи купити?..
Людка не дочекалася відповіді, побігла геть.
Катерина схлипнула.
– Господи! Тут таке… А ще ж дядько Роман чекатиме під копою… Як же мені ліфчика треба!..
Надвечір мамка від закупівельників повернулася, кошики порожні, посміхається.
– Бачу, бачу… Моркву викопано. От і добре. Зараз ми, доню, яблуками займемося. Ану, командуй! Що робитимемо – повидла густого чи…
Катерина до неї.
– Мамо, таке горе…
– Що сталося? – мамка перелякалася, озирається, ніби те горе десь близько треться.
– Та Микола… Людка сказала… Тільки за гроші продаватиме. Олії не братиме. Чуєш, мамцю? Не буде мені ліфчика!
Мамка сіла, кошики в куток кинула. І сміється.
– От тебе, мамо, не розбереш! – Катерина в сльози. – Що тобі радість, що біда, все смієшся! А мені… мені так болить!
А мамка й далі – у сміх.
– От ми зараз твоє горе прикриємо.
– Чим прикриємо?!
– Ліфчиком!
Мамка сунула руку до кишені – і витягла… рожевий гіпюровий ліфчик.
Катерина як заверещить!..
– Мамцю! Мамцю!
Ухопила обнову – і до дзеркала.
– Мамцю! Мамцю! От ти в мене… А як не підійде?..
– Підійде. Давай уже, приміряйся скоро. Яблука тре’ чистити.
– Та я скоро… Скоро!
Минула година, вже й татко прийшов, а Катерина все перед дзеркалом.
– Що то воно крутиться дзиґою? – татко мамці.
– А ось! – Катерина краєчок халатика відкрила. – Мені матуся ліфчика купила!
– От кляті баби! Так і знав – будемо без вугілля!
– Татку, ну не сердься, – Катерина до нього.
І мамка:
– Давай, Льончику, до столу. Вечеряти час. Утомився?..
Уже й повечеряли, вже й яблука втрьох перечистили, коли – стук хтось у двері.
Мамка відчинила:
– Тю! Раїсо! Чи ти п’яна?
– Дарино, позич двадцять гривень, – шепоче Рая від дверей. І хитається.
Коли справа про гроші – татко завжди пильнує. Можна навіть не казати про них, а подумати – все одно вчує. Як почув про двадцять гривень, із кухні вискочив.
– Ану, Рая, зайди… – каже, щоби мамка без нього грошей не тринькала.
Сіли на кухні втрьох – мамка з татком і Раїса Романова.
Катерина