боязко ступивши вперед, мимоволі зиркнула на гостя, і теж скрикнула і трохи не впала. Їй здалося, що руді брови Лавра раптом піднялися вгору, як голки на їжаку, а з блідо-сірих очей його струменем полилися на неї дві тонкі нитки світла, гострого, жагучого, мертвущого. Від нього і тремт пробігав по тілу, і страх закрадався в душу, і туга звивалася в серці. Таке-то недобре око: на зелений ліс погляне – і зелений ліс зів’яне!
– Ну, спасибі за ваш хліб-сіль. Буду їх пам’ятати, та і ви мене не забудете, хоч дочки ваші закомозились і не взяли моїх подарунків, – сказав Лавро, глянувши на дівчат таким поглядом, яким демон дивиться на душу людську.
А вони, бідненькі, стояли, склавши руки хрестом, і тремтіли всім тілом.
– Прощайте, – промовив, – не згадуйте лихим словом! – і засміявся так, що у всіх на душі захололо. Та враз за двері скік на свого коня – аж загуло.
– Неню! Мені тяжко, мені нудно! – говорила Галя чорнобрива.
– Неню! Мене мороз дере по шкірі; руки і ноги – як у льоду, а всередині горить, – нарікала Докійка рум’яна: ох! вона вже була блідіша за полотно.
– Неню! У мене голова тріщить від болю, і світ мені крутиться, і все в очах темніше та темніше, – плакала Наталка білолиця.
– Рятуй, рятуй нас, неню! – прохали усі троє. – Рятуй нас від лихої людини! Поклич знахаря: хай відворожить силу недоброго ока!
Марно! Ні знахар, ні хто инший не допоміг: що далі мчав Лавро, то важче ставало красуням. Із заходом сонця закотився у них світ в ясних очах…
Вночі побожні бабусі зібралися при воскових свічках довкола широкого столу, на якому лежали під білою пеленою три небіжки. Дячок тужливо читав над ними Псалтир. Батько і мати самі ледве дихали з туги і жалю.
Стоїть серед цвинтаря за селом велика каплиця; на каплиці три хрести; під каплицею висока і широка могила. В цій могилі поховано трьох дочок козака Микити. Люди добрі, йдучи мимо, хрестяться і моляться:
– Пошли, Господи, вічний спокій і вічну пам’ять небіжкам.
А потім кожен хоч-не-хоч приказував:
– І нехай не буде добра ні на цьому світі, ні в майбутньому лихій людині, яка зміїним своїм оком висушила і знищила три прекрасні квітки свіжі і пишні!
Михайло Чайковський
Народився 1804 р. на Волині в українській сім’ї, брав участь у польських визвольних повстаннях. З 1841 р. перебував у Туреччині, де у 1850 р. прийняв іслам і, організувавши полк оттоманських козаків, брав участь у Кримській війні під іменем Садика Паші. 1872 р. повернувся в Україну, де у 1886 р. покінчив самогубством. Завжди проявляв себе як запеклий ворог колоніальної політики російського царизму.
Писав українською та польською мовами. У своїй творчості виявив велике замилування історією України й козаччини. Героями більшості творів Чайковського є козаки: «Повісті козацькі», «Вернигора», «Кірджалі», «Гетьман України», «Овручанин». Його повісті багаті на пригоди, легко читаються. Не цурався Чайковський і літературного опрацювання народних українських легенд. У збірці «Повісті