срібним руків’ям, на якому, як жар, горіло коштовне каміння. Не помолившись Богу, як водиться у православних, і тільки головою кивнувши господині та дочкам, сів він без церемонії за стіл, немов в шинку.
– Як бачу, ви із запорожців, добродію? – запитав його козак Микита.
– Може, й так, – була відповідь.
– І давно вже гарцюєте з молодцями?
– Та не відучора.
– А як вас величати?
– Лавро Коробит.
– Чи багато ви поклали бусурманських голів за своє життя?
– Було чимало. Нехай лежать собі.
– А чи в далекі походи ходили?
– Мабуть, з вашого села галки туди й не залітали.
– І багато зусиль доклали?
– На добрій парі волів усіх не звезеш.
– Що там за привілля, як розповідають бувалі чумаки, в бусурманських землях! Що за місця багаті! Чого там не родить!
– Скрізь добре, де нас немає.
– А яке зле плем’я турки та татари!
– Є і християни не кращі за них.
Козак Микита, зметикувавши, що гість не піддається на розпитування і путнього слова від нього не доб’єшся, тільки поглянув спідлоба на нього і замовк.
За вечерею гість позирав крізь навислі свої брови на вродливих дочок козака Микити, як щука зиркає крізь очерет на маленьких жвавих рибок. Але красуні не почули від нього жодного привіту, жодного слова. Сидів він з похмурим виглядом і тільки потягував запіканку і тернівку, посапуючи. Коли ж поглядав часом на якусь із дівчат, вона мимоволі опускала очі вниз, не від сорому, а від страху: красунь лякали ці погляди невидимого ока, що ледь світилося з-під густих рудих брів. Гість встав з-за столу, як і сів за нього: не помолившись Богу, не сказавши доброго слова господарям. Що то за чоловік був? Усі про те думали, гадали, та ніхто не міг здогадатися.
Всю ніч вив під вікном собака, і душно було, і страшно красуням. Вони не могли спати, щохвилини крутилися в постелі, і якщо на мить забувалися, то страшні марення раптово переривали їхній сон. То чувся їм похоронний спів і похоронний дзвін; то незнайомець зиркав на них такими очима, що холод стискав їм груди, перехоплював подих і сковував кригою тіло. Красуні кидалися, стогнали крізь кам’яний сон, прокидалися в страху, а вранці встали з важкими головами і збентеженим духом.
– Слухай, козаче Микито, – сказав Коробит своєму господарю уранці за сніданком, – віддай за мене свою дочку – Галю чорнобриву.
– Моя дочка Галя вже просватана: наречений з хорошого роду і людина з достатком; а хто без причини нареченому заручену наречену відмовить, того Бог покарає.
– То віддай за мене Докійку рум’яну.
– У моєї дочки Докійки теж є наречений на славу. Бог дасть, то одну під вінець відпустимо, а за иншу рушники подамо.
– Ну, хоч Наталку білолицю.
– Моя дочка Наталка – дівча молоде, нічого ще не знає. Де ж її віддати в таку дальню сторону?
– Відмовив ти мені, козаче Микито, нагодував ти мене печеним гарбузом. Дивися ж, щоб після не