на нього своїми рухливими й голубими, наче незабудки, очима. Чудна це була жінка – її вбрання завше виглядали так, немов їх кроїли в нестямі, а одягали в бурю. Леді Воттон вічно була закохана в кого-небудь, а що її пристрасть ніколи не мала взаємності, всі ілюзії зберігалися при ній. Вона претендувала на мальовничість, а спромоглася стати лише неохайною. Ім’я її було Вікторія, і вона страх як любила ходити до церкви.
– Мабуть, на «Лоенґріні»,[39] леді Генрі?
– Так, тоді саме ставили незрівнянного «Лоенґріна». Ваґнер мені над усіх подобається! Його музика така гучна, що можна весь час розмовляти і ніхто сторонній не почує. Це дуже зручно, правда-бо, містере Ґрей?
Знов такий самий шарпливий і нервовий сміх зірвався з її тонких уст, і вона почала крутити в руках довгий черепаховий ножик, що ним ріжуть папір.
Доріан посміхнувся і струснув головою.
– Даруйте, леді Генрі, але я іншої думки щодо цього. Я ніколи не розмовляю під музику, принаймні під гарну музику. Ну, а якщо ви чуєте погану музику, то це навіть ваш обов’язок заглушити її розмовою.
– А-а, це погляд Гаррі, чи не так, містере Ґрей? Я завжди чую думки свого чоловіка від його друзів. Лише в такий спосіб я й можу про них дізнатися… Та не думайте, що я не люблю музики. Гарною музикою я захоплююсь, але вона мене лякає – через неї стаєш надто романтичною. І я просто боготворю піаністів – іноді аж двох заразом, як каже Гаррі. Сама не знаю, чому це так. Чи не тому, що вони чужинці? Адже правда, вони всі чужинці? Навіть ті, що народилися в Англії, згодом стають чужинцями. Хіба ж не правда? Це так розумно і так до честі їхньому мистецтву! Воно стає цілком космополітичним, правда ж бо? Ви, містере Ґрей, здається, ніколи не бували у мене на званих вечорах? Ви повинні прийти. Я не можу дозволити собі такої розкоші, як орхідеї, але на чужинців я не шкодую коштів. Завдяки їм вітальня стає така мальовнича!.. А ось і Гаррі! Гаррі, я зайшла про щось тебе спитати – забула, про що саме, – і застала тут містера Ґрея. Ми з ним так приємно побалакали про музику! Думки в нас зовсім однакові. Ні, ні, не те, – здається, зовсім протилежні. Але він дуже приємний співрозмовник. Я така рада, що познайомилася з ним.
– Я в захваті, моя люба, просто в захваті, – сказав лорд Генрі, з веселим усміхом дивлячись на них обох і зводячи темні зігнуті брови. – Даруйте, що примусив вас чекати, Доріане. На Вордор-стріті я нагледів шматок старовинного грезету, і довелося години дві за нього торгуватись. Нині люди знають ціну всього, хоч не мають і поняття про справжню вартість бодай чого-небудь.
– На жаль, мені треба йти! – вигукнула леді Генрі, порушуючи ніякову мовчанку своїм раптовим і недоречним смішком. – Я обіцяла герцогині поїхати з нею на прогулянку. До побачення, містере Ґрей. До побачення, Гаррі. Ти, мабуть, дома не обідатимеш? Я також. Може, побачимось у леді Торнбері.
– Напевне, моя мила, – відповів їй чоловік, причиняючи за нею двері.
Коли вона з виглядом райської пташки, що перебула цілу ніч під дощем, випурхнула з кімнати, лишивши по собі легкі пахощі жасмину, лорд Генрі запалив цигарку й сів на канапі.
– Ніколи, Доріане, не одружуйтеся