налагодять виробництво, дещо продадуть чи «подарують», і знову опиняються, образно кажучи, біля розбитого корита. Адже легше отримати хоч і менші кошти, зате не нести відповідальність за кінцевий результат. А у світі домінує авторське право, і сплата коштів за ставками роялті (виплата певної частки собівартості проданого товару автору) створює потужний бюджет і транснаціональним корпораціям, і малим національним компаніям для нарощування чи оновлення номенклатури виробів і товарів.
Перенесення механізму виплати роялті зі сфери суто інтелектуальної власності та патентного законодавства у сферу промислового виробництва відкриє нові горизонти. Застосування його принципів на рівні тристоронніх чи багатосторонніх угод і договорів між науковими, художніми і маркетинговими структурами, винахідниками і розробниками, виробниками комплектуючих, постачальниками та промисловцями у формі державно-приватного партнерства нарешті мало б покласти край чварам у суспільстві. Настав час припинити безпідставно звинувачувати один одного, навіть і Президента, через те, що більшість у суспільстві все ще не усвідомлює того, що часи, коли керівництво країни визначало, що виробляти та в якій кількості, за якою ціною та кому поставляти чи продавати, залишились за порогом нашої незалежності, у радянській Україні зі значним фондом соціального споживання як левової частки собівартості продукції. Тоді цей фонд забезпечував доступність і освіти, і охорони здоров’я, і санаторно-курортний відпочинок та інші безкоштовні суспільні блага. Нині ж є ринковий, а точніше – базарний, український капіталізм, який і призвів до «майданового» вибуху. Ото ж час вже спробувати домовитися між собою, як в Україні, так і з партнерами із СНД (адже тільки вони спроможні прямими поставками комплектуючих, в т. ч. й електронних кристалів, підняти з руїн вітчизняні підприємства електронної галузі, як бази сучасного приладобудування). Розроблені чернівецькими науковцями і виробничниками силові електронні компоненти для російської «силіконової долини», наприклад, за якістю не поступаються західним аналогам, а то й не мають собі рівних. Отож українські регульовані приводи із силовими компонентами, «одягненими» українцями на російські чи білоруські кристали, здатні лягти в основу і сільського комунального господарства, і сучасного електротранспорту, і дизель-електричних потягів та іншого обладнання. Більше того, в уніфікації використання електронних компонентів Захід (і Євросоюз зокрема) нам не помічник, бо вони й між собою подібну кооперацію не практикують! І через власне, українське, бачення форм комунального господарства сучасного села, новітніх його форм із комплексною забудовою, із автоматизованими міні-фермами й міні-виробництвами з використанням найефективніших систем утилізації відходів та використання різноманітних нетрадиційних джерел енергії можна було б бодай урівноважити товаропотік між Україною і Європою, а вже тоді й формувати