від споглядання буревійного заходу сонця.
Елена зупинилася.
– Я не можу зробити ні кроку, – сказала вона, важко відсапуючись.
Карета була ще далеко, вона так само стояла на тому місці, де вони її покинули.
– Ще трохи, Елено! Ще трохи! Хочеш, я тебе понесу?
Опанований нестримним спалахом почуттів, Андреа заговорив наче сам до себе:
– Чому вона хоче мене покинути? Чому хоче зламати чари? Хіба їхні долі не поєднані назавжди? Він має потребу в ній, щоб жити, йому потрібні її очі, її голос, думки про неї… Він наскрізь просякнутий цим коханням, уся його кров насичена ним, наче отрутою, від якої вилікуватися не можна. Чому вона вирішила втекти? Адже він обплутаний нею, він не зможе відірвати її від своїх грудей. Ні, такого не може бути. Нізащо! Ніколи!
Елена слухала його мовчки, з низько опущеною головою, ховаючи обличчя від вітру. Через якийсь час вона подала знак візникові, щоб той наблизився. Коні зрушили з місця.
– Зупинитесь біля Порта Піа, – наказала синьйора, піднявшись у карету разом зі своїм коханцем.
І миттєвим порухом піддалася його бажанню, а він став цілувати її губи, лоб, волосся, очі, шию, жадібно, швидко, не дихаючи.
– Елено! Елено!
Червонястий блиск проник у карету, відбиваючись від будинків кольору цегли. Вони наближалися до вулиці, по якій цокали копитами безліч коней.
Елена, нахилившись до коханця, з глибокою ніжністю й покорою сказала:
– Прощавай, моя любове! Прощавай! Прощавай!
Коли вона випросталася, праворуч і ліворуч проскакали швидким клусом десятеро чи дванадцятеро яскраво-червоних вершників, які поверталися з полювання на лисиць. Один із них, дюк ді Беффі, проминаючи їх майже впритул, перегнувся в сідлі, щоб заглянути у віконце.
Андреа мовчав. Він відчував, що все його єство охопив глибокий занепад. Недавня хлоп’яча слабкість, після того як минув бурхливий вияв почуттів, не допомогла втриматися від сліз. Йому хотілося принизити себе благанням, розбудити жалість жінки слізьми. В голові відчувалось неясне й туманне запаморочення; тонкий холод підступив йому до потилиці, проник до коренів волосся.
– Прощавай… – повторила Елена.
Під аркою Порта Піа карета зупинилася, йому треба було виходити.
Отож, чекаючи сьогодні Елену, Андреа поновив у пам’яті той далекий день; він бачив усі їхні порухи, чув усі слова. Що він робив, коли карета з Еленою зникла в напрямку Чотирьох Фонтанів?[47] По правді – нічого особливого. Тоді, як і завжди, коли зникав безпосередній об’єкт, із якого його дух черпав щось подібне до ілюзорної екзальтації, до нього відразу повернувся спокій, усвідомлення того, що життя триває, рівновага душі. Він узяв візника, щоб доїхати додому. Там він перевдягнувся в чорний костюм, як робив завжди, не забуваючи про жодну деталь, яка додавала йому елегантності, й пішов обідати до своєї кузини в палац Роккаджовіне,[48] як і щосереди. Усе, що стосувалося зовнішнього життя, мало над ним велику владу, заповнювало