знаєте.
Вона забрала руку й подивилася молодикові у вічі.
– Я більше нічого не знаю.
– То ви змінилися?
– Дуже.
Обоє переживали давні почуття. Але відповідь Елени відразу прояснила проблему. Андреа її зрозумів. І швидко, але точно, завдяки інтуїції, властивій деяким душам, що звично аналізують свій внутрішній стан, зрозумів моральний настрій своєї гості і те, що має між ними відбутися. Він уже був огорнутий чарами цієї жінки, як і колись. Але цікавість спонукала його запитати:
– Ви не сядете?
– Сяду, на хвилину.
– Сідайте сюди, в крісло.
«О, моє крісло!» – мало не вигукнула вона зі спонтанним відчуттям, бо впізнала його; але утрималася.
То було широке й глибоке крісло, накрите старою шкірою з блідими витисненими химерами, схожими на ті, які покривають стіни однієї з кімнат у палаці Кіджі. Шкіра набула того холодного й вишуканого відтінку, схожого на тло деяких венеціанських портретів або старовинну бронзу, що зберегла лише тонкий слід позолоти, чи тонку черепахову пластину, крізь яку просвічує золоте листя. Велика подушка з далматинської тканини, майже вилинялого кольору, який флорентійські торговці шовком називали трояндовим, робила спинку зручною.
Елена сіла. Поклала на край чайного столика свою праву рукавичку й сумочку для візитівок, у вигляді тонких піхов з відполірованого срібла. Потім зняла вуаль, піднявши руки, щоб розв’язати вузол на потилиці, і її елегантний рух відкинув хвилю прозорого світла на оксамит під пахвами, по довжині рукавів, на груди. Оскільки тепло з каміна було надмірним, вона затулилася від нього голою рукою, яка засяяла, немов рожевий алебастр, а персні на її пальцях заблищали. Вона сказала:
– Прикрийте вогонь, я вас прошу. Він надто жаркий.
– Вам більше не подобається вогонь? А ви ж були колись саламандрою! Цей камін я розпалив у пам’ять…
– Не згадуйте про пам’ять, – урвала його вона. – Отже, прикрийте вогонь і запаліть світло. Я зготую чай.
– Ви не хочете зняти плаща?
– Ні, бо мені скоро треба буде йти. Уже пізно.
– Але ж так вам буде парко.
Вона підвелася з нетерплячим жестом.
– Тоді допоможіть.
Знімаючи з неї плащ, Андреа відчув пахощі її тіла. Це вже були не колишні пахощі, але такі вабливі, що проникли йому в самісіньку глибінь душі.
– У вас інші пахощі, – сказав він із дивним відлунням у голосі.
Вона відповіла просто:
– Так. Вони вам подобаються?
Андреа, ще тримаючи в руках її плащ, занурив обличчя в хутро, яке огортало її шию й увібрало пахощів від її тіла та волосся. Потім запитав:
– Як ці пахощі називаються?
– Вони не мають назви.
Вона знову сіла в крісло, потрапивши у світло від полум’я. На ній була мереживна чорна сукня, подекуди блищали намистинки чорного і сталевого кольору.
Сутінки згасали за шибками вікон. Андреа запалив у залізних канделябрах кілька свічок яскравого