до Луїзиної, що має широкий та високий фігурний картуш з вікном-ілюмінатором, розділеним навпіл, за яким ховається крихітна квартирка подруги. Цю вулицю перед очима оповиває бентежний запах чужої привабливості, навіть із заплющеними очима можна впевнено сказати: «Ні, це не Львів, це інше місто».
У вікнах, не запнутих фіранками, м'яко світилися настільні лампи й ковзали тіні, нікого не хвилювало, що їх можуть бачити, що хтось з вікна навпроти спостерігає, як вони ходять, їдять, наближаються до вікон…
Нікуди не йти, не полишати крихітного кубельця, замовити сюди їхні круасани, дивитися у вікно й нічогісінько не робити.
Галя прилетіла до Парижа не тільки, щоб пересвідчитися на власні очі, як тут, у Луврі, почувається Пінзель, а і зробити репортаж для журналу. Вона зраділа можливості взяти паузу й два дні, два чудові дні, відчувати себе лише спостерігачем, а не дійовою особою, лише дивитися, ходити, слухати й мовчати. Неодмінно мовчати. Ніяких телефонних дзвінків, електронної пошти та Фейсбуку. Самота в Парижі – бажаний стан у великому місті, яке поважає твій вибір.
Нічні звуки з вулиці майже не заважали, а, може, втома далася взнаки – заснула відразу й прокинулася виспана, зі свіжою головою. Після восьмої, вбрана в улюблену сукню, яка майже не мнеться і до якої пасує все – хоч брошка, хоч намисто, хоч нашийна хустка, мугикаючи собі під ніс «у-уне-ві-дам-уур» Шарля Азнавура, зійшла вниз на сніданок.
За столиками голосно розмовляли земляки, обговорювали пригоди одного з них у метро («Дебільні покажчики! Ще й по-англійськи тут ніхто не шарить!»). Вони нікуди не поспішали, судячи з кількості тарілок та наїдків. На одній з таць біля кавників сиротливо скрутилася скибочка дірчастого сиру, прикрашена гілочкою кропу. Крихти на двох сусідніх тацях свідчили: тут були ковбаса та шинка. Галя не стала чекати, поки поповнять запаси, вибрала один з двох останніх круасанів, налила собі кави – добре хоч кави залишили – і вийшла у вестибюль. Примостилася біля вікна на шкіряній канапі, намагаючись не капнути на шоколадного кольору кардиган. Ірина дала його вигуляти в Парижі разом із шаликом з тонкої вовни кольору пряженого молока, ще й уточнила: «Це не так кардиган, як жупанчик».
Жінка за стійкою – вже інша, молода, чорнява й рухлива – усміхнулася до Галі:
– Бонжур, мадам!
– Бонжур, – відповіла привітно.
На обличчі – усмішка, а в думках – намул. Щось неприємне, навіть непристойне було в тому, з якою внутрішньою готовістю вона сприйняла можливість не вітатися з людьми, що говорили з нею однією мовою. Відтрутила їхня галаслива безцеремонність? Не хотіла, щоб хтось уважав її за одну з них? Вдома, на своїй території, десь у Львові, в Києві чи в Жмеринці – не важливо, де саме, вона б такими думками не журилася. Що їй до випадкових сусідів, які всюди почуваються, наче вдома! Але тут, на віддалі, ніяковіла від того, що, не признавшись, неначе зреклася своїх.
Уляна влетіла до вестибюлю зі скрученою газетою в руці, як шпигун у старому радянському