другу для дівчаток. На свої кошти він заснував сирітський притулок, яких тоді на всю Францію були одиниці, і касу допомоги для старих робітників та калік. У новому кварталі, що виріс навколо його фабрики, він відкрив безкоштовну аптеку.
У перші часи, коли він тільки починав свою діяльність, зазвичай люди казали: «Цей чоловік хоче забагатіти». Коли ж він насамперед подбав, щоб забагатіло місто і край, добрі люди вирішили: «Це шанолюб».
Та ось одного дня 1819 року в місті поширилася чутка, що, враховуючи заслуги дядечка Мадлена, король, за пропозицією префекта, призначить його мером Монтрея-Приморського. Ті, хто оголосив цього чужинця «шанолюбом», вигукнули: «Ну, а що ми казали?» Чутка виявилася небезпідставною. Через кілька днів про призначення було оголошено в урядовій газеті «Монітер». Наступного дня дядечко Мадлен відмовився від цієї честі.
Того самого 1819 року вироби, виготовлені за способом, який винайшов Мадлен, демонструвалися на промисловій виставці; за пропозицією журі король ушанував винахідника орденом Почесного легіону. Знову в містечку зашепотілися. Ага! Он чого він хотів! Ордена! Дядечко Мадлен відмовився від ордена.
Таки справді цей чоловік був загадкою. Добрі люди й тут не розгубилися: «Хай там що, а це авантюрист», – сказали вони.
Як бачимо, край завдячував Мадленові дуже багато, бідні завдячували йому усим. Робітники фабрики обожнювали свого хазяїна. Коли він забагатів, люди з «вищого товариства» почали вітатися з ним, і в місті стали називати його «пан Мадлен»; проте робітники й діти, як і раніше, казали «дядечко Мадлен» – він відповідав на це звертання напрочуд доброю усмішкою. Що вище він підіймався, то частіше стали запрошувати його в гості. «Світські» салони міста, зачинені для ремісника, широко розчинили двері перед мільйонером. На нього сипалися тисячі запрошень. Він не прийняв жодного.
У цьому випадку добрі люди теж відразу знайшли пояснення. «Він не вміє триматись у світському товаристві. Може, він навіть не знає грамоти».
Коли він став заробляти гроші, про нього казали: «Це торговець». Коли він почав щедро їх роздавати, то заявили: «Це шанолюб». Коли він відкинув почесті, то дійшли висновку: «Це авантюрист». Коли він відхилив світські запросини, то вирішили: «Це неук».
1820 року, через п’ять літ після того, як він тут з’явився, заслуги дядечка Мадлена перед краєм були такі великі, а народна думка настільки одностайна, що король знову призначив його мером міста. Він знову відмовився, але префект не прийняв його відмову, усі поважні люди міста прийшли просити його, бідняки підходили до нього просто на вулицях і благали погодитись, і зрештою він таки погодився. Ходили чутки, ніби остаточно переконав його вигук однієї старої, яка роздратовано гукнула з порога своєї оселі: «Від доброго мера велика користь, то чому ж ви не хочете зробити людям добро?»
Отак він піднявся на третій щабель успіху. Дядечко Мадлен став паном Мадленом, а пан Мадлен перетворився на пана мера.
Але він і далі жив так само скромно. У нього