Жавер.
Астурійські селяни переконані, що в кожному вовчому виводку є одне щеня, якого мати відразу задушує, бо, підрісши, воно пожерло б інших вовченят.
Дайте цьому псові, народженому від вовка, людське обличчя – і перед вами Жавер.
Жавер народився у в’язниці; матір’ю його була ворожка на картах, а батько тоді відбував покарання на каторзі. Підрісши, малий Жавер зрозумів, що його викинуто на саме дно суспільства, і він ніколи не зможе звідти піднятися. Він помітив, що суспільство викидає на дно два різновиди людей: тих, хто підриває його, і тих, хто охороняє. У нього був вибір тільки між цими двома різновидами; а що в ньому жевріло природжене почуття справедливості й відрази до того циганського середовища, з якого він вийшов, то він обрав для себе службу в поліції.
Йому велося там добре. В сорок років він уже був наглядачем.
Замолоду він служив на півдні в охоронцях каторги.
А зараз спробуймо намалювати обличчя Жавера.
Кирпатий ніс із глибокими ніздрями, на щоках величезні бурці. Кожному, хто вперше бачив ті густі чагарі й ті дві печери, ставало не по собі. Коли Жавер зрідка сміявся, його сміх був страшний: тонкі губи розсувалися й оголяли не тільки зуби, а й ясна, і навколо носа розповзалися складки, плескаті й хижі, наче на звірячій морді. Жавер серйозний скидався на дога; коли сміявся, він перетворювався на тигра. Далі: маленький череп; масивна щелепа; лоб, прикритий волоссям, яке спадало на брови; між очей глибока зморшка, немов печать постійного гніву; похмурий погляд; злісно зціплені зуби; жорстокий і владний вираз обличчя.
Цей чоловік знав тільки два дуже прості почуття, в яких, власне, не було нічого поганого, але він довів їх до таких крайнощів, що вони стали поганими: пошана до влади і ненависть до бунту. Бо в його очах крадіжка, вбивство, усі злочини були тільки формами бунту. Він ушановував сліпою і безмежною довірою всіх, хто в той або інший спосіб служив установленому порядку – від першого міністра аж до польового сторожа. Він зневажав і ненавидів усіх, хто бодай один раз переступив межу дозволеного законом. Він був категоричний і не визнавав винятків. Ось його слова: «Службова особа помилитись не може. Урядовець завжди має рацію». З другого боку, Жавер заявляв: «Ці люди пропащі. Ніякого добра з них уже не буде». Він належав до тих, хто наділяє людський закон непогрішністю Божественного правосуддя. Він був непохитний, серйозний, скромний, смиренний і гордий, як усі фанатики. Його погляд свердлив, як бурав, і пронизував наскрізь. Усе його життя вкладалося в два слова: пильнувати і стежити. До своїх обов’язків Жавер ставився з ревністю священнослужителя. Горе тому, хто потрапляв до його рук! Він схопив би рідного батька, якби той утік із каторги, і виказав би рідну матір, коли б та чимось завинила перед законом. І до цього слід додати, що жив він один-однісінький, у постійній нужді, в самозреченні, у цноті, ніколи не знаючи жодних розваг. Він уособлював собою невблаганний обов’язок, поліція для нього була тим самим, чим для спартанців