вражений зловісним лукавством долі, він схилився перед нею, як хилиться дуб під натиском вітру. Коли він слухав Жавера, першою його думкою було негайно піти й виказати себе, визволити того Шанматьє з в’язниці й сісти туди самому. Це відчуття було таке гостре, немов його різонули ножем, потім воно минуло, і він сказав собі: «Побачимо!» Він придушив у собі перший порив великодушного героїзму.
Решту дня він був зовні спокійний, але в його душі все перемішалось і переплуталось; він нічого ясно не усвідомлював, крім того, що йому завдано страшного удару. Він, як завжди, пішов навідати Фантіну й посидів біля її ліжка довше, невиразно передчуваючи, що йому доведеться на деякий час відлучитися, поїхати в Аррас; ще не зважившись на цю поїздку, він сказав собі, що, будучи поза всякою підозрою, може спокійно з’явитися на суді, отож і найняв у Скофлера тильбюрі – про всяк випадок.
Він повечеряв зі смаком.
Повернувшись додому, він спробував зібратися з думками. Він розглянув становище з усіх боків – і почув себе в такій безвиході, що підвівся зі стільця й зачинив двері на засув. Він забарикадувався проти чогось.
Через мить він погасив свічку – хотів сховатися в пітьмі.
Від кого?
Та дарма! Те, від чого він замикався і ховався в темряві, таки увійшло і пильно дивилось на нього. То була його совість.
Його совість або, іншими словами, – Бог.
Одначе в першу мить йому пощастило одурити себе: замкнувши засув, він почув себе в безпеці; погасивши свічку, повірив, що став невидимий. Потроху він заспокоївся. Поставив лікті на стіл, схилив голову на руки і став думати в темряві.
«Що зі мною? Чи я, бува, не марю? Чи справді я бачив Жавера, і він мені таке говорив? Хто він, той Шанматьє? Невже він такий схожий на мене? Чи це можливо? Подумати лишень – тільки вчора я почував себе в цілковитій безпеці! Що мені робити?»
Його опанувала гнітюча розгубленість. Думки втікали, і він схопився обома руками за лоба, щоб утримати їх.
Голова його палала. Він підійшов до вікна і розчахнув стулки навстіж. Зірок у небі не було.
Він знову сів за стіл.
Так минула година.
Потроху в голові йому почало прояснюватись, і він досить виразно усвідомив своє становище.
У якусь мить йому здалося, ніби він ковзає в темряві над самим краєм урвища. Крізь чорну пітьму він бачив незнайомця, якого доля переплутала з ним і штовхала в безодню. Глибінь розверзлася, щоб проковтнути одного з двох: або його, або того другого.
Нарешті свідомість Жана Вальжана проясніла цілком, і він зрозумів: його місце на каторзі було вільне, воно чекало на нього завжди, хай би там як він себе поводив, бо, пограбувавши малого Жерве, він сам підписав власний вирок. Потім він сказав собі: «Але тепер я маю заступника, якогось там Шанматьє, і якщо він житимє на каторзі в моїй подобі, а я на волі – як пан Мадлен, то мені більш немає чого боятися, отож я не повинен перешкоджати, щоб люди опустили на голову Шанматьє камінь неслави, котрий, як і надгробний камінь, опустившись,