а невдовзі йому стало не до талерів і жінок: найбезневинніша кішка Бирка люто засичала, стрибнула на стіл і звідти живою грудкою кинулася прямо в обличчя старому князеві.
І довго потім розповідали пастухи Бескидів один одному, як старий князь Лентовський став однооким, як княжич Янош зі сказу ледь не зарубав корчмаря Йошку, і лише спритні ноги врятували того, коли горіла корчма, підпалена гайдуками Лентовського, а старий князь, притискаючи до розідраної очниці закривавлений плат, рикав надірваним голосом:
– Паліть! Усіх паліть, сучі сини!.. О, пся крев…
Про жінку та її собаку не згадав ніхто.
2
– Не могла я інакше, Джоше… ніяк не могла. Адже ти й сам злодій, ти маєш мене розуміти…
Ніч застала жінку з собакою в дорозі, але одновухий пес миттю звернув з битого шляху та неквапливо потрюхикав до лісу – а жінка спокійно пішла слідом за ним, чимраз далі заглиблюючись у чагарник, що густіє, мов із кожним кроком петляла поміж поодиноких білих стовбурів беріз. Так сліпий простує за надійним, не раз перевіреним поводирем, так ходять за матір’ю чи за коханцем, так ходять, не роздумуючи та не сумніваючись.
І справді: не встигло ще остаточно стемніти, як вони дійшли до вівчарського куреня – добрячого, щільно застеленого свіжими гілками, із вигорілим кострищем посередині, над яким на довгому ціпку, причепленому до двох поперечних жердин, висів закіптюжений казан. Жінка заходилася коло багаття, їдкий дим незабаром заповнив курінь, з явним наміром прокоптити незваних постояльців до кінця їхніх днів, а пес злився з лісом, і тільки зрідка світилися поблизу його насторожені очі.
За весь цей час він не видав ні звуку, наче був німий.
Та й жінка мовчала, відколи вони залишили злощасну корчму Йошки Мозеля. Мовчки йшла вона по дорозі, мовчки пробиралася між стовбурами, мовчки розпалювала багаття та розбиралася з убогими припасами, добутими з полотняної дорожньої сумки з нашитими поверх смугами дубленої шкіри. Вівчарський курінь, а він звик до гомінких, балакучих людей, які горланили пісні та далеко за північ лякали одне одного страшними казками, здивовано дослухався до тиші. Тож коли легкий нічний дощ зашарудів і захлюпав по лісі, проганяючи тишу, то куреню стало спокійніше від цих затишно-шепітних звуків.
Листя здригнулося, піддалося мерзлякуватій ласці крапель, глибоко в землі грибниця започаткувала таємне таїнство народження гриба, переполошенно зацокала самотня вивірка в кроні вікового бука, і багаття, догоряючи, слабко висвітило всередині куреня дві притулені одна до одної тіні: людську й нелюдську.
– Не могла я інакше, Джоше… ніяк не могла. Адже ти й сам злодій, ти мусиш мене розуміти…
Відкіля мені було знати, що молодий княжич на батька рідного заміряється? Ти, Джоше, теж не завжди знав, що поцупив, але ж таки цупив, га!
Отакі були перші слова жінки.
Пес заворушився, хрипко клекочучи горлом.
– Хватка губиться, Джоше, – посміхнулася жінка, щільніше притискаючись до великого кошлатого тіла, і було