скажімо, у метро чи в магазині. І тут уже авторка наче забуває про свою першу жертву й цілком перемикається на другу: з тим самим захватом починає оповідати цікаву й захопливу історію її життя-буття, поки не доходить до найцікавішого (з погляду читача, та, мабуть, не її) місця, перестрибуючи знову на якусь іншу випадкову людину, яку обрала так само спонтанно й невмотивовано.
Прочитавши трохи більше половини, ознайомившись із долями чималого числа звичайнісіньких людей і подивившись на кількість сторінок, що залишилася, я подумала, чи вистачить цього авторові, щоб завершити історію кожного з них. Адже розв’язка таки має бути. Вірилося, що всі ці люди невипадкові, або що вони врешті познайомляться, або принаймні в них виникне якась спільна мета, або хоча б я дізнаюся, чим закінчаться історії кожного з них, хай навіть вони й виявляться абсолютно банальними.
Та коли до кінця залишалося кілька сторінок, а чорторий ідіотських незавершених історій тривав, я вже й не сподівалася на розв’язку. Але читала далі, бо (хоч як це дивно) ще жевріла маленька анемічна надія щось таки збагнути, адже попереду спокусливо маячіли кілька сторінок з обнадійливою назвою «Епілог». Ну, може, хоч тут, хоч у двох словах авторка щось скаже, щось прояснить.
Але я знову наступила на ті ж граблі, що і з «Загубленими» − мене ошукали. Епілог виявився безглуздіший за все написане: якісь філософські роздуми про незбагненність буття, доленосні випадковості тощо. Складалося враження, що це витяг із наукової роботи якогось студента філософського факультету.
Та хай там як, авторці слід було віддати належне: вона змогла заінтригувати, тримати мене в напрузі до фіналу, врешті, змусила мене, людину вкрай вибагливу в літературі, прочитати книжку до кінця. Бо чи стала б я читати всі ці триста сторінок, якби письменниця завершила історію свого першого героя, а не перескакувала з одного персонажа на іншого? Та й що б із тим героєм могло статися такого виняткового, щоб написати про це цілий роман? Навіть моя неприборкана фантазія не може вигадати нічого путнього для такої нікчемної особи. А ця жінка спромоглася описати життя десятків таких нікчем, змусила читати, а отже, думати про них. Вона була хитріша за мене, і найбільший плюс книжки в тому, що забути її просто неможливо. Її можна зненавидіти, її можна розгромити в критичній статті, але покласти на полицю й забути − ні.
Саме від цих думок відволік мене Метр. Але тепер їх було троє. Приєднався дідусь, якого я, щойно прибувши сюди, уже бачила в залі. Він здавався дуже давнім. Напрошувалося порівняння з довженківським дідом: так само поважний, мудрий, ніби є ровесником усього нашого світу.
Не знаю, що він такого побачив на моєму обличчі, та, глянувши на мене, а потім на книжку в моїх руках, усміхнувся у вуса й мовив:
− О, вдалий вибір. З того, що мені про тебе розповіли, зрозумів, що ти не лише талановита, а й маєш вроджений хист до навчання.
Чоловік підійшов і вмостився біля мене на килимі. Каміла з Метром залишилися