жах. Кілька років по тому (але вже в черговому, наступному житті) мій видавничий редактор, на щастя, це був Гера, підкреслив мені в рукописі це «косіння» хвилястою лінією і написав олівцем на берегах: косовиця або косьба. Я змінив його потім на… На що? На «проміння», так.
…зелень, що, не звідавши проміння?
Ні, зелень, що доцільно, мов проміння… Це страшенно наївний вірш – саме такий, яким я був у той час. Уже тільки назва чого варта – «Леґенда про дивака»!
Чи можна при цьому думати, що у такий спосіб ти вже тоді шукав свою Центральну Європу?
У Львові? Аби краще виглядати у твоїх очах, можу сказати «так». Але навряд чи я знав тоді це словосполучення. Хоч я вже щось таке чув про географічний центр Європи у Рахові чи околицях. До речі, потяг, яким я вперше поїхав з Франика до Львова, був саме звідти, рахівський. У нас такі називають або ковбойськими, або циганськими. Під ковбоями, вочевидь, розуміють гуцулів. Менше з тим. На превелике моє щастя, наш поліграфічний інститут, себто, як ми його звично називали, Поліграф, розташовувався у старому місті, на Підвальній, зовсім поруч з Вірменською, Руською, Ринком, Сербською, Жидівською – суцільне тобі середньовіччя, ти йдеш повз ці потріскані напівмертві стіни, твої підбори цокають, остроги дзвенять, плащ розвівається, шпага – ну, що вона робить?..
Шпага креше об камені…
…цілком можливо! – і в тобі щось таке без перерви відлунює, якийсь такий Бах з Емерсоном. Так, це було саме воно: місто, яке винятково добре лягало на музику, котру я тоді слухав. Тоді ще не було плеєрів, я сам носив у собі десятки композицій і вони самі собою вмикалися, часом усі водночас. Вистачало ходити і слухати. Ха, ніколи не забуду, як одного з вечорів Смичок розказав, що от він щойно ішов старим містом, і воно було цілком вимерле – тільки він і нікого. І от він чує – це, вочевидь, у чиїйсь кухні відхилена кватирка – і він чує дзвін, тобто подзвонювання, тобто калатання ложечки об склянку. Уявляєш? Хтось насипає собі до чаю цукор і розмішує його, подзвонюючи ложечкою об склянку. І це чути на всі прилеглі квартали, він іде триста метрів, п’ятсот, а воно до нього все долітає й долітає. Для мене в цьому весь Львів, чорт забирай. Це насправді така особлива акустика. Львів – це передусім акустика, аудіо, а не відео. Я зміг пояснити?
Не надто. Але нічого. Отже, старе каміння у поєднанні з зеленню. Це – як я розумію – головне візуальне враження? Якщо ми все-таки про відео. Були ще якісь?
Узимку зелень зникала. А Львів залишався Львовом. Хоча більше йому пасувала пізня осінь, така патина смутку. І бруду. Інше візуальне поєднання: старе каміння з американською джинсою. Виявилося, що у Львові є страшенно багато людей, котрі одягаються не так. Що це такий таємний порт, куди стікається вся контрабанда світу – заборонені музика, одяг, звичаї, зачіски. Довге волосся тоді вже начебто починало виходити з моди, але не категорично, дехто з нас цілком незле встиг.