рубльовок. Я переможно і дещо знахабніло відчинив двері класу навпроти. Викладачка античної літератури саме заливалася про щит Ахілла. Я, увесь у захоплених спалахах двадцяти п’яти пар очей (герой! герой!), недбало запитав дозволу сісти. «Сідайте, товаришу старосто», – відповіла вона з таким пісним невдоволенням, що я назавжди зрозумів: друзями нам не бути. А я ж міг і з вікна викинутися, Галино Степанівно.
Отже, все-таки гепі-енд. Тобі щастило. Тобі завжди так щастило?
Щастити мені почало щойно у грудні. Так, у грудні я наче потрапив на іншу планету. Причому не виходячи з того самого гуртожитка. Я просто змінив кімнату в ньому. Однак перед тим у моє життя увірвався Кольорук. Це був хтось, кому я вперше на світі показав свій зошит з віршами. Це був Хтось.
У такому разі – про вірші. Ти писав їх і далі?
Фактично ні. Зміна ландшафту виявилася попервах паралізуючою. Однак я й далі жив з таємною думкою, що я поет. Записування віршів, зрештою, ніколи не є вирішальним. Важливіше їх проживати. До того ж я томився в передчутті і, напевно, через те тримав коло себе свій зошит – завжди на відстані витягнутої руки. Як сталося, що одного з вечорів я показав його Кольорукові? Ха, знав би ти, як мені було в ті хвилини – я намагався курити «Орбіту» за «Орбітою» і навіть не дивитися в його бік, поки він читав. Насправді я все одно дивився – не очима, а всім собою. Моє серце билося збожеволілим птахом. Дозволяю собі цей вислів, бо тоді я ще допускався подібних висловів. Ця мука тривала з півгодини, не менше. Кольорук був інститутською знаменитістю, монстром і динозавром. Йому саме виповнилося десь із двадцять п’ять, він здавався в тих стінах вічним – вічним студентом або Вічним Жидом, що пройшов Крим і Рим, літав у космос, горів у танку і так далі. Зовні він нагадував трохи Тараса Шевченка, а трохи Володю Мулявина з ансамблю «Пєсняри». Тільки значно худіший і хрипкіший від обидвох. Не було такої людини в гуртожитку, котра б хоч раз не змушена була вислухати його вірші. Він просто вривався до кімнат або зупиняв першого-ліпшого в коридорі – і змушував. У нього була цілком геніальна горлянка, і він писав приблизно таке: Ховали хліб на припічку, // молились Богу. // Мала-манюня скрипочка // виспівує волого. // Смичок, мов птах, по струнах – // стриб-стриб, цвірінь! // Сусідських душ відлуння. // Тінь. І от саме йому я показав той свій зошит.
І тоді він прочитав його, і…
Знаєш, він висловився схвально. Він, щоправда, кинув зауваження, що типу я повинен більше образів брати із життя, але у ті часи всі кидалися такими зауваженнями, це було своєрідним слоґаном: література повинна йти від життя. Зрештою, тяжко цьому щось заперечити. Література? Життя? Усі ці поділи надто умовні. Але я не про те. Ситуація з моїм поетичним самовикриттям отримала невдовзі – чи не наступного ж дня? – цілий ланцюг подальших наслідків. Кольорук раптово захотів жити з нами, в нашій кімнаті, тож, користуючись