викручуватися. Батько періодично кудись зникав, гадаю, до буфету. Батько був на межі. Ми і так ледве вмовили його їхати з нами, потім ще ця виснажлива тайняцька процедура з отриманням закордонного паспорта і дозволу на виїзд. А тепер ще й такий провальний початок. Я був майже в розпачі – що коли одного разу він зникне в буфеті і не повернеться?
Мушу нагадати моє запитання: чи пам’ятаєш ти моменти, коли тобі було добре?
Зараз я до цього дійду, не поспішай. Десь ближче вечора мама примудрилася купити квитки на нічний поїзд до Чопа. Їй хтось таке порадив: от, мовляв, доїдете до Чопа, кордон перейдете пішки, а там із першої-ліпшої чехословацької станції перший-ліпший потяг до Праги. Скільки їй було років? Рівно тридцять, молода гарна жінка, вся ця галайстра навколо міжнародної каси намагалася всіляко липнути до неї. Мені було прикро, що батько цього навіть не бачить.
Чому ви їхали до Праги?
Ми їхали в гості до родичів. Там на той час жили дві батькові тітки, рідні сестри його батька. Старша з них була заміжня за професором біології, ми звали його вуйком Евґеном (саме Евґеном, не Євгеном – точнісінько як Маланюка), вони мешкали у передмісті Моджани разом із другою сестрою, незаміжньою, та старшим сином. Сусіди казали про них, що професор Евґен Малик живе з двома кобітами – старша варить йому їсти, а з молодшою він спить. Цілком непогана ідея. Насправді він не міг спати із сестрою власної дружини, тому що був абсолютно моральним типом, моральніших уже просто не буває. Він походив з Богодухова на Слобідській Україні і військовий вишкіл здобув у царській армії. До Чехо-Словаччини його занесло, як і безліч інших еміґрантів з УНР, після остаточної поразки Петлюри. Не знаю, як до цього дійшло, але під час Другої війни, тобто вже у 40-х, він перетнувся з тетою Адою, сестрою мого діда. Обидвоє були катастрофічно немолоді й самотні, тому чимшвидше побралися і зробили першу дитину. В них народився хлопчик, якого вуйко Евґен чомусь категорично хотів назвати яким-небудь біблійним іменем – Давидом, Ісааком або Авраамом. «Може, чого доброго, Шмулем?» – протестувала тета Ада. Вони погодилися на Даниїлові. Одного разу вночі вуйко Евґен пробубонів зі сну: «Я запродав би душу Мефістофелеві – тільки щоб дожити до часів, коли він закінчить школу». Але й без Мефістофеля він дотягнув до значно пізніших часів. Хоча хто його знає, може, якраз?.. Улітку 68-го ми з мамою вперше поїхали до Праги і мешкали в них на Моджанах. Вуйко Евґен стверджував, що ми жахливо русифіковані і виправляв услід за нами чи не кожне слово. «Лічниця, – казав він, – лічниця, а не лікарня, бо лікарня – це там, де ліки, себто аптека, а лічниця – там, де лікують. На крайній випадок – шпиталь». Він був таким собі стовідсотковим коміксовим професором: лисина, сива борідка-еспаньйолка, нев’їбенно товсті окуляри. А газети читав ще й з лупою. І завжди звертав мамину увагу на всілякі мої недоліки, тобто недоліки мого виховання. Наприклад, я не вмів правильно тримати виделку. Як її правильно тримати,