Ірван: «Ага». Він: «Дальока?» Ірван: «Ага». Він: «І я дальока. Да самаво канца». Якось так урочисто це вимовив, з інтонацією. Сашко повертається до мене в купе і каже: «Курва, до самої Праги в одному купе з убивцею їхати!» Але перед Чопом той заворушився, зазбирався, став пакувати манатки, випив ще одне пиво і в Чопі зійшов у безвість. От що в нього означало «да самаво канца» – Чоп. Чоп, а не Прага. Таким чином, з точки зору совкової географії Чоп – це канєц. І того вечора ми з батьками все-таки вирушили нічним потягом до Чопа.
І саме в цьому потязі тобі стало якось незабутньо добре?
Та де там! Швидше незабутньо зле. Ми потрапили до якогось жахливого вагону – в нас такі називають плацкартними – з тих, де світла саме настільки, щоб не заснути і не читати, саме настільки, аби повіситися. Отже, напівморок і невивітрюваний сморід безлічі людських тіл, ну там ще шкарпеток, трусів, прокладок, яєць натвердо, самогонки, всього такого, що робить наші плацкартні вагони саме плацкартними, але передусім – запах людських тіл, бо то була, за визначенням Йосифа Бродського, переддезодорантна епоха, тобто часи цілком інакшої гіґієнічної свідомості, нині вже фактично загибла цивілізація. Психована вагонна тітка відразу ж розлучила нас, бо в неї не знайшлося трьох вільних місць в одному відділенні, навіть двох вільних місць не знайшлося, і я, пам’ятаю, опинився десь на верхній полиці, а піді мною молодий офіцерик у розстібнутій до пупа сорочці частував горілкою з пивом двох так само молодих дам і від того робився все п’янішим. Одна з них була безцеремонно товстою, в окулярах і нітрохи не гарною, вона сильно пітніла у своєму ситцевому халаті й обмахувалася саморобним паперовим віялом. Друга була дрібною, як миша, і відповідно, як миша, хихотіла, коли офіцер видавав із себе щось дотепне типу вєсь зєльоний, в жопє вєткі, капітан ідьот развєдкі. Ця миша відверто з ним кокетувала і все повторювала: а мнє ваєнниє нравятся как мужчіни. Але офіцер, поза сумнівом, запав на першу, товстуху, і миша йому тільки заважала. Засинаючи на своїй полиці, я ще подумав, що от яка несправедливість – він такий молодий, стрункий і бравий, а вона така бегемотиха і чому він саме її так хоче? Я тоді ще не знав суворої чоловічої приповідки про те, що негарних жінок не буває. Коли я за годинку-другу прокинувся (можливо, то була станція Стрий, а може, вже й Лавочне, не знаю), дислокація піді мною змінилася настільки, що миша, ображена браком уваги і востаннє силувано хихочучи (вєсь в гавнє, в руках тапор – прадвігаєтся сапьор), подерлася на свою верхню полицю навпроти мене, а офіцер відразу пересів ближче до товстухи і спробував покласти руку на її коліно завбільшки з футбольний м’яч. Вона сказала на це нервово і жорстко: «Нє нада, Вадік», – і, як то кажуть, сняла рєшітєльно піджак наброшенний. Можливо, його збуджував її піт. Можливо, він нюхом зачув у цьому якусь еманацію пристрасті. Втім, це я зараз теоретизую, а тоді я знову заснув. Потім я час до часу