темряві.
– У темряві, – ніби розжовуючи це слово, промовив Зарецький, – там, де і я.
– Але ж це добре? Правда?
– Не розумію, – усміхнувся він.
– А що тут розуміти? Інакше – ми би ніколи не зустрілися.
– Справді. Значить, наша темрява була недаремною.
Під ранок вони заснули. Зарецького підняв будильник, який він виставив на мобілці. Людмила подивилася у вікно й аж присвиснула – сніг далі спокійно падав, густими клаптями неспішно летів додолу, товстим шаром укрив усе подвір’я, помітно замів ворота й хвіртку на вулицю.
– Добре, що машина в гаражі. Інакше б на готельному майданчику мені довелося зараз працювати з лопатою – розчищати навколо неї сніг.
– Це була б непогана зарядка, – всміхнулася вона.
Богдан вирішив вийти надвір і розтерти голе тіло снігом. Він гукнув Людмилі, щоб дала лопату для снігу. За лопатою треба йти в гараж. Зарецький узяв ключі від гаража. Коли він насилу відкрив двері гаража, бо їх присипало снігом, Людмила сказала, щоб не стовбичив голим, бо так можна застудитися. Зарецький одягнувся і взявся розчищати від снігу доріжку від будинку до воріт, а також до гаража. Він виглянув за ворота – у провулок: зі слідів на снігу були лише людські, а машиною ніхто не виїздив. Богдан розчистив невелику ділянку перед воротами і повернувся.
– Ось і маєш зарядку, – сміялася Людмила.
– Якщо кожного дня так вправлятися, то можна себе непогано тримати у формі, – сказав він і подивився на небо: спокійно, рівномірно, впевнено і ніби трохи вповільнено падав лапатий сніг; Зарецький подумав: якщо сніг ітиме ще один день, то все буде паралізовано – машини не зможуть їздити.
Вони поставили у дворі, відразу під небом, пластикові стільці й столика. Людмила принесла на великій таці тарілки з омлетом, білий хліб, квашену капусту, чашки з кавою. За сніданком Богдан сказав Людмилі, що його трохи непокоїть цей густий і неспішний сніг, непокоїть те, що нема вітру, адже вітер міг би віднести опади на інші території. Він ще додав, що можуть виникнути проблеми з транспортом.
Вона розсміялася.
– Ти чого?
– Ти все надто серйозно сприймаєш.
Зарецький усміхнувся:
– Це, мабуть, водійська звичка. Мені декілька разів доводилося відкопувати від снігу свою машину – заняття не для слабодухих.
– Тобі нема чого переживати – ти ж у гостях, відпочиваєш. Хочеш, після твоєї лекції підемо в готель і заберемо речі?
– А ти не пошкодуєш?
– Я? Ха.
– Тоді можна, – поцілував він Людмилу і подякував за сніданок.
Він курив і дивився на сліпучий сніг, від якого щоразу примружував очі.
– Гарно, – сказав Зарецький.
– Майже як у Кавабати.
– Хто це?
– Ти не читав «Країну снігу»?
– Ні.
– Ну ти і валянок!
Зарецький засміявся.
До конференц-залу довелося йти пішки – машинам було важко їздити. Вулицями переміщалися переважно тільки джипи. У різних місцях стояли