подарунки для своїх рідних і близьких, тож випадала чудова нагода подивитися на вироби з металу, дерев’яні шкатулки, глиняний посуд із місцевими розписами, а ще на коцики й сорочки ручної роботи. Вона сказала, що знає, де сувеніри можна придбати за оптовими цінами, бо тут деруть із туристів втридорога.
– Я також у душі шопоголік, – усміхнувся він.
Дорогою, коли вони їхали до її будинку, Богдан захотів поговорити про великий сніг і про те, як до цього ставляться місцеві.
– А тут буває великий сніг?
– Сніг?
– Так – дуже багато снігу.
– Мабуть, буває. Це все-таки гори. Я, правда, не місцева. Живу тут лише чотири роки. Такий сніг може бути будь-де. Зараз клімат не той, як був колись. Важко говорити про щось чітко та впевнено. А ти хочеш побачити великий сніг?
– Хотілося б на таке подивитися, – усміхнувся Зарецький.
– Моя мати розповідала, що в її дитинстві був такий сніг, коли вони з даху хати каталися на санчатах. Виходили горою снігу, яка опиралася на хату, та їхали собі з вереском униз.
– Хотів би я так спробувати.
– Для цього потрібно повернутися в дитинство.
– Цікаво, чи це можливо, – задумано сказав Богдан.
– У наших мріях – усе можливо.
Вони звернули з головної дороги в провулок і проїхали метрів п’ятдесят.
– У тебе цікава вимова, немісцева, – сказав Зарецький, обережно об’їжджаючи невеликий тракторець із причепом вугілля, що стояв посеред дороги.
– Я з центру приїхала – із Черкащини, річка Рось.
– Гарячі місця. Бойові. Я відпочивав у тих краях, багато де бував.
– Ми вже приїхали! – показала Людмила на свій компактний двоповерховий будинок із коричневої цегли.
Вона зайшла через хвіртку і відчинила зсередини металеві ворота. Зарецький штовхнув їх, і вони подалися. Потім Людмила відчинила цегляний, теплий гараж, який стояв своїми воротами перпендикулярно до входу в будинок, і Богдан поставив машину. Він обережно здав назад і заїхав майже впритул до металевого стелажа та масивної металевої стійки, яка тримала два двигуни для рибальських човнів. Коли він вийшов із гаража, то помітив надбудову з вікном, від якої тягнувся засклений і накритий коричневою металопластиковою черепицею навісний коридор до будинку, який буквально вклинювався в нього на рівні другого поверху.
– Що це?
– У мене чоловік був трохи дивак. Ну, дуже креативний дивак. Він собі зробив над гаражем компактний кабінет, а щоб не виходити на вулицю, придумав ось такий коридор під дахом. Різне буває – злива, сніг, вітер, от захотілося в домашніх капцях і халаті ходити відразу з будинку в кабінет – і це виявилося дуже зручно.
– Прикольно. Це як башта з чорного дерева. А що він там робив, якщо не секрет?
– Він був професійним нахлистовиком. Одного року він навіть став чемпіоном. Тримав там спінінги, риболовний інвентар, станок,