Мобільний зв’язок то пропадав, то знову з’являвся. Зарецькому було приємно, що за нього переживають. Бажання бачити Людмилу згладжувало незручності від їзди на заметеній снігом трасі. Богдан твердо знав, що зустріч із нею буде особливою, що, цілком можливо, він їде назустріч своїй долі. Від таких пафосних думок ще рік тому він би просто розсміявся й відмахнувся би від них, як від несерйозних фантазувань, однак зараз Богдан зовсім по-іншому дивився на своє химерне минуле і так само по-іншому дивився на своє не менш химерне майбутнє. Зарецькому здалося, що він стоїть на мосту: від старого берега вже відійшов, а до нового, невідомого, заворожливого, залишилося якихось декілька кроків. Він уперто дивився, як зникає засніжена траса під його машиною, правою рукою тримав кермо, а лівою потягував цигарку. Колеса невпинно ковтали засніжену дорогу, і Богдан відчував, як під монотонний рух і шум машини поволі втомлювався, а тепло в салоні навіювало сонливість, із якою він ледве справлявся.
4
Зарецький часто згадував Людмилу, яку знав уже два роки і з якою іноді бачився в Києві на медичних колоквіумах і семінарах. Досить довго вони не виокремлювали й не впізнавали одне одного серед потоку науковців, менеджерів, рекламістів, які були дотичними до медичного бізнесу, але поступово познайомилися поближче, почали вітатися та нарешті розмовляти. Зарецький одразу відчув природність і легкість у спілкуванні з нею. Вони навіть захотіли провести разом вихідні, точніше, Богдан зголосився виступити для Людмили в ролі гіда. Він показував їй Київ: вони їздили до Києво-Печерської лаври, Володимирського собору, святої Софії, прогулювалися Андріївським узвозом, потім він повіз її у Вишгород – показати Київське море, а ввечері – у вірменський ресторан. Богдан ще хотів відвідати кілька музеїв, але на них просто не вистачало сил. Зарецький усе більше помічав, що Людмилі з ним страшенно цікаво, і ця думка дедалі більше не давала йому спокою.
Востаннє вони зустрічалися у Львові, буквально чотири місяці тому; Зарецький піарив перед працівниками обласної медицини методику біорезонансної терапії та медичне обладнання, пов’язане з цим. Вони тоді майже половину дня були разом – блукали центральними вуличками, сиділи в кав’ярнях, а під вечір сходили на літературно-музичний вечір, де виступав Іздрик. Потім вони повечеряли, однак переважно мовчали, ніби невідома сила вибудувала між ними незриму стіну смутку. Коли прощалися, Зарецький легенько тримав пальці Людмили, говорив, що це був неймовірний день, а вона йому всміхнулася й сказала: «До наступної зустрічі». Людмила поїхала до своєї рідної сестри, яка мешкала поблизу автовокзалу, а Зарецький, трохи засмучений розлукою, викликав таксі; він курив, усміхаючись сам до себе, а коли приїхала червона «тойота» з шашечкою таксі, сів спереду біля молодого водія, трохи збуджено вимовивши: «Неймовірно!» – і поїхав на потяг. Йому здалося, що тоді, на вузеньких, таємничих, тінистих львівських вуличках, вони багато чого одне одному не