так, що не нав’язував своєї думки, а щиро, невимушено, з дитячою безпосередністю відкривав свої знання.
8
У двері постукали. На порозі з’явилася Таня.
– Богдане Васильовичу, я на хвилинку. У мене дві новини для вас, обидві гарні. З якої починати?
– Це на ваш розсуд, Тетяно Михайлівно.
– Тоді почну з гарної, а потім буде ще гарніша. Записуйте.
– Та якось уже запам’ятаю, – у тон відповів Тані.
– Перше: у суботу в мого Віктора чергова дата. Тож за його дорученням запрошую вас на урочистий обід із цієї нагоди. До нас, до хати.
– Ой-ой-ой-ой, знову субота випадає. Та я ж думав у село гайнути, до матері, до малої. Та ти присядь, не стій над головою.
– Що ви зразу ойкаєте, Васильовичу? Гайнете в неділю. А в суботу до нас в обідню пору. Така вже ваша доля невесела.
– Чому ж «невесела»? Ти ж знаєш, що Віктору я ніколи не відмовлю, та ще й у такій оказії, як чергова дата. Це добре, що є нагода привітати його з новим роком. Просто планував одне, а тут виходить інше. Тому й ойкаю.
– Нічого, Васильовичу, усе буде добре. Встигнете і на обід, і в село, я в тому певна…
– Та, звісно, що якось воно буде. Бо ще ніколи так не було, щоб якось воно не було.
– Та кажу ж, що все буде добре, – усміхалася Таня. – До речі, Ольгу я вже запросила…
– Можна? – зазирнув у кабінет Іван Йосипович.
– Заходьте, заходьте, Йосиповичу. Якраз ви мені й потрібні, – радо вигукнула Таня. – Я вже до вас заглядала, та вас не було на місці.
Іван Йосипович увійшов неквапним легким кроком, зацікавлено слухав Таню, яка повідомила йому, що Віктор запрошує в суботу на обід із нагоди чергової дати, що Йосипович має бути обов’язково, бо іменинник вважає його не просто старшим товаришем, а й справжнім другом, тож відмовлятися негоже, а тим більше додуматися не прийти.
– Бачите, он Богдан Васильович мав свої плани на суботу, але погодився відразу. То що б ви там собі на суботу не надумали, мусите відкласти на потім.
Іван Йосипович слухав ту тираду з добродушною усмішкою на обличчі й зацікавленим блиском в очах. Подякувавши за запрошення, почав бідкатися, що це ж знову доведеться чарку в руки брати, а він давно вже збирається з цим покінчити, бо вже вік такий, що пора перейти на здоровий спосіб життя.
– Йосиповичу, ви так п’єте, що вам та чарочка тільки на здоров’я буде. Пити в міру не гріх. Тим більше, якщо знаєш, ким п’ється, і коли, і чи багато, і з ким. Це ж ознака мудрості, а не якийсь недолік.
– О, це ви вже Омара собі в союзники взяли. Правду сказав той мудрий старець: «Когда соблюдены все эти оговорки, пить – признак мудрости, а не порок совсем». Але хіба воно в нас своїх мудреців мало було? – казав далі Іван Йосипович. – Візьміть хоча б пісню «Кришталева чара, срібная креш. Пити чи не пити, все ж умреш». І пили ще з княжої пори, пили в часи козацькі та в кріпаччині не цуралися. Пили, та ще й впивалися. У кожному селі стежка до корчми не заростала. Не один гречкосій своє добро якомусь