чекаєш, не буде Богдана Васильовича, – озвався Віктор. Тепер Ользі настала черга дивуватися.
– Як не буде? А ви звідки знаєте? І взагалі, де це ви тут узялись у наших краях?
Таня засміялася й пояснила, що шеф подзвонив із села й попросив її вийти до цього гастроному на побачення рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль. А ще просив сказати, що буде через годину-півтори, то щоб Оля чекала його в них удома.
– Так що пішли, подруго, до нас у гості. Хочеш чи не хочеш, а така команда. Я шефа маю слухатися.
Оля трохи розгубилася від такої новини, стала віднікуватися.
– Та нехай, а я, мабуть, додому повернуся, – казала невпевнено.
Але Таня наполягала:
– Дуже вибачався, казав, що затримався з поважної причини, приїде і все розповість. А ще казав, щоб ти чекала в нас. До нас прямо й під’їде…
А коли вже рушили на зупинку й Ольга йшла якось невпевнено, Таня стала демонстративно обурюватися, промовляючи сама до себе:
– Ти бачиш, ще й вмовляй тут її. Що за молодь пішла тепер? Ти зривайся з дивана, відривайся від телевізора в цей недільний вечір, біжи на край світу, щоб вона тут не стовбичила даремно на цьому перехресті, а їй це до лампочки… І доки я вас буду зводити одне з другим? Час уже самим визначатися. А то як діти, води їх за руки…
Таня говорила й сміялася, а Віктор шарпав її за лікоть і вигукував:
– Не бурмочи, не бурмочи! Розберуться без тебе. Знайшлася, бач, благодійниця велика!..
– Еге, розберуться! Якби-то. Вони ще досі одне одного не знали б, якби не я. Ходили б кругами, як телята…
– Ото вже бурмоче… Бачиш, яку маю занозу в хаті. І як я її терплю?
– Мовчи, бо й тобі зараз дістанеться, теж праведник великий озвався, – насуплювала брови Таня.
– Ой-ой, якби я тебе боявся, то, може, мовчав би, – сміявся на те Віктор.
Оля розуміла, що все це гра. Тому й собі всміхалася стиха. Так за чаєм у розмовах із жартами швидко минав час.
Богдан приїхав близько дев’ятої вечора. Посидів трохи, випив чашечку кави, і вони з Ольгою пішли, тепло попрощавшись із господарями. Богдан ще і ще раз дякував Тані за те, що виручила і його, і Ольгу в такій делікатній ситуації. Казав, що це Тетяні та Віктору обов’язково зарахується і що він у боргу не залишиться.
Коли вийшли на вулицю й зосталися вдвох у гамірливій юрбі, Богдан почав детально оповідати Олі про всі події в селі. Згадавши побіжно про Юлю й маму, більше говорив про зустріч із дядьком Леонідом, про його спогади з часів війни, про трагедію сім’ї.
Оля слухала уважно, тримаючи його за ліктя. Цікавістю світилися її очі. Розуміюче кивала головою, але згодом запитала не про трагічні події далекого минулого, а про Юлю, про те, як дочка зустріла його, чи зраділа, чи не хотіла їхати з ним до міста, чим займається в селі. І після всіх цих запитань промовила: «Цікаво було б її побачити».
– Побачиш. Наступної неділі поїдемо в село й побачиш. Які проблеми?
– Ні, я не поїду, – квапливо похитала головою Ольга.
– Чому? Це ж недалеко…
Ольга